Аркадій Стругацький - Малюк

— Може, — мляво сказав Комов. Він піднявся, попрямував, шаркаючи підошвами, до виходу, але на порозі спинився. Обличчя його раптом скривилося. Він майже вигукнув: — Невже ж ніхто з вас не розуміє, що Малюк — це випадок єдиний, випадок, по суті справи, неможливий, а тому єдиний і останній! Адже цього більше не станеться ніколи. Розумієте? Ні-ко-ли!

Він пішов, а я залишився сидіти обличчям до рації та спиною до екрану і намагався розібратися не стільки навіть у думках своїх, скільки у почуттях. Ніколи!.. Авжеж, ніколи. Як ми всі тут заплутались! Бідолашний Комов, бідолашна Майка, бідолашний Малюк… А хто найбідолашніший? Тепер ми, звісно, заберемося звідси. Малюкові полегшає, Майка піде вчитися на педагога, тож, мабуть, найбідолашніший — Комов. Це ж треба придумати: наткнутись — особисто наткнутись! — на унікальну ситуацію, на унікальну можливість підвести нарешті під свої ідеї експериментальний базис, і раптом — усе шкереберть! Раптом той самий Малюк, що мав би стати вірним помічником, безцінним посередником, головним тараном, що трощить усі перешкоди, сам перетворюється на головну перешкоду… Адже не можна ж ставити питання: майбутнє Малюка чи вертикальний прогрес людства. Тут якась логічна каверза, на зразок апорій Зенона [29] Йдеться про давньогрецького філософа Зенона Елейського, котрий для захисту вчення Парменіда про єдине непорушне буття сформулював ряд апорій («нерозв’язних положень»), показавши, що визнання реальності множинності руху призводить до логічних суперечностей. … Чи не каверза? Чи справді так слід ставити питання? Людство все-таки… Замислений, я повернувся в кріслі обличчям до екрана, неуважно оглянув околиці і ахнув. Великі питання миттєво вилетіли у мене з голови.

Урагану як не бувало. Все навколо було біле від інею і снігу, а Том стояв зовсім поряд із кораблем, на самій межі мертвої зони, перед вхідним люком, і я відразу зрозумів, що це Малюк сидить там на снігу і не зважується увійти — самотній, розриваючись між двома цивілізаціями…

Я схопився і галопом помчав коридором. У кесоні я машинально схопився було за доху, але відразу ж пожбурив її, всім тілом вдарився в перетинку люка і вивалився назовні. Малюка не було. Пришелепкуватий Том запалив вогник, випрошуючи наказів. Усе було біле й іскрилося у світлі сполохів. Але біля самого люка, в мене під ногами чорнів якийсь круглий предмет. Я позадкував. Казна-яка дикість уявилась мені на мить. Я навіть не відразу примусив себе нахилитися.

Це був наш м’яч. А на м’яч був напнутий обруч із «третім оком». Об’єктив був розбитий, та й узагалі обруч мав такий вигляд, наче побував під обвалом.

І жодного сліду на сніжній заволоці.

Він викликає мене щоразу, коли йому кортить побалакати.

— Здрастуй, Стасю, — каже він. — Поговоримо? Давай?

Для зв’язку виділено чотири години на добу, але він ніколи не дотримується розкладу. Він його не визнає. Він викликає мене, коли я сплю, коли я сиджу у ванній, коли я пишу доповіді, коли я готуюся до чергової розмови з ним, коли я допомагаю хлопцям і дівчатам, які по гвинтику перебирають охоронний супутник Блукачів… Я не серджусь. На нього неможливо сердитись.

— Здрастуй, Малюче, — відгукуюсь я. — Авжеж, давай побалакаємо.

Він мружиться, неначе від задоволення, і ставить своє стандартне запитання:

— Ти зараз справжній, Стасю? Чи це твоє зображення?

Я запевняю його, що це я власного персоною, Стась Попов, особисто і без ніяких зображень. Уже багато разів я пояснював йому, що не вмію створювати зображень, і він, я думаю, давним-давно це зрозумів, але запитання залишається. Може, він так жартує, може, без цього запитання він і не уявляє собі нормального обміну привітаннями, а може, йому просто подобається слово «зображення». Є в нього улюблені слова — «зображення», «феноменально», «по бім-бом-брамселях»…

— Чому око бачить? — починає він.

Я пояснюю йому, чому бачить око. Він уважно слухає, постійно торкаючись до своїх очей довгими чутливими пальцями. Він чудово вміє слухати, і хоча зараз він облишив цю свою манеру — метатися як підпалений, коли його що-небудь особливо вражає, — я постійно відчуваю в ньому якийсь азарт, приховану буйну пристрасть, всепоглинаючий захват пізнавання, який, на жаль, недоступний мені і який неможливо описати.

— Феноменально! — хвалить він, коли я закінчую. — Лускунчик! Я це обдумаю, а потім спитаю ще раз…

Між іншим, ці його самотні розумування над почутим (шалений танок м’язів обличчя, хитромудрі узори з каміння, гілок, листя) наводять його інколи на дуже дивні запитання. От і зараз: