Аркадій Стругацький - Пікнік на узбіччі

Тут мій Ерні спохопився і квапливо налив мені відразу пальців на шість: очуняй, мовляв, хлопче, що це з тобою сьогодні? А гостроносий пан Макно знову лизнув свого бурбону і каже:

— Так, звісно... Вічні акумулятори, «синя панацея»... Але ви й справді вірите, що буде так, як ви сказали?

— Це не ваш клопіт, у що я там насправді вірю, — кажу я. — Це я про місто казав. А для себе я так скажу: чого я у вас там, у Європі, не бачив? Нудьги вашої не бачив? День батрачиш, вечір телевізор дивишся, ніч прийшла — до обридлої баби під ковдру, виблядків плодити. Страйки ваші, демонстрації, політика роздовбана... У гробу я вашу Європу бачив, — кажу, — занюхану.

— Ну чому ж неодмінно Європа?..

— А, — кажу, — всюди одне й те саме, а в Антарктиді ще на додачу зимно.

І ось що дивовижно: говорив я йому і всіма печінками вірив у те, що говорив. І Зона наша, гадина стервозна, вбивця, стократ миліша мені в цю мить була, ніж усі їхні Європи й Африки. І п’яний я ще не був, а просто уявилося мені на мить, як я весь розмачулений з роботи повертаюся у стаді таких самих кретинів, як мене в їхньому метро тиснуть зусібіч і як мені все остобісіло і нічого мені не хочеться.

— А ви що скажете? — звертається гостроносий до Ернеста.

— У мене справа, — вагомо відказує Ерні. — Я вам не шмаркач який-небудь! Я всі свої гроші у цю справу вклав. До мене інколи сам комендант заходить, генерал, не хвіст собачий. Чого ж я відсіля поїду?..

Пан Алоїз Макно взявся йому щось утовкмачувати з цифрами, але я, його вже не слухав. Сьорбнув я як слід із келиха, вигріб із кишені купу дрібних грошей, зліз із табуретки і щонайперше запустив музичний автомат на повну котушку. Є там одна така пісенька — «Якщо не впевнений, не повертайся». Дуже вона на мене добре діє після Зони... Ну, автомат, значить, гримить і завиває, а я забрав свій келих і пішов у кут до «однорукого бандита» старі рахунки зводити. І полетів час, наче пташечка...

Протринькую оце я останній нікель, і тут увалюються під гостинний дах Річард Нунан із Гуталіном. Гуталін уже під мухою — крутить білками і шукає, кому би дати у вухо, а Річард Нунан ніжно тримає його попід руку і відволікає анекдотами. Гарна парочка! Гуталін здоровенний, чорний, як офіцерський чобіт, кучерявий, ручиська до колін, а Дік — маленький, кругленький, рожевенький весь, добрий, хіба що не світиться.

— А! — кричить Дік, побачивши мене. — От і Ред тут! Ходи до нас, Реде!

— Пр-равильно! — реве Гуталін. — В усьому місті є лише двоє людей — Ред і я! Всі решта — свині, діти сатани. Реде! Ти теж служиш сатані, але ти все ж таки людина...

Я підходжу до них зі своїм келишком, Гуталін згрібає мене за куртку, саджає за столик і каже:

— Сідай, Рудий! Сідай, слуга сатани! Люблю тебе. Сплакнемо про гріхи людські. Гірко сплакнемо!

— Сплакнемо, — кажу. — Ковтнемо сліз гріха.

— Бо прийде день, — звіщає Гуталін. — Бо загнузданий вже кінь блідий, і вже вклав ногу у стремено вершник його. І марні молитви запроданців сатани. І врятуються лише ті, що повстануть на нього. Ви, діти людські, кого сатана спокусив, хто сатанинськими іграшками грається, хто сатанинських скарбів зажадав, — вам кажу: сліпі! Спам’ятайтеся, мерзотники, поки не пізно! Розтопчіть диявольські цяцьки! — Тут він раптом замовк, наче забув, як буде далі. — А випити мені тут дадуть? — запитав він уже іншим голосом. — Чи де це я?.. Знаєш, Рудий, мене знову з роботи поперли. Агітатор, кажуть. Я їм пояснюю: спам’ятайтеся, самі сліпі, у прірву падаєте та інших сліпців за собою тягнете! Сміються. Ну, я дав керуючому по писку і пішов. Посадять тепер. А за що?

Підійшов Дік, поставив на стіл пляшку.

— Сьогодні я плачу! — крикнув я Ернесту.

Дік на мене скосив очі.

— Усе законно, — кажу. — Премію будемо пропивати.

— У Зону ходили? — питає Дік. — Щось винесли?

— Повний «порожняк», — кажу я. — На вівтар науки. І повні штани на додачу. Ти розливатимеш чи ні?

— «Порожняк”!.. — тужливо гудить Гуталін. — За якогось «порожняка» життям своїм ризикував! Живий лишився, але у світ приніс ще один диявольський виріб. А як ти можеш знати, Рудий, скільки горя і гріха...

— Засохни, Гуталін, — кажу я йому суворо. — Пий і веселися, що я живий повернувся. За щастя, хлопці!

Добре пішло за щастя. Гуталін зовсім розкис — сидить, плаче, тече у нього з очей, як із водопровідного крана. Пусте, я його знаю. Це в нього стадія така — обливатися слізьми і проповідувати, що Зона, мовляв, є диявольська спокуса, виносити з неї нічого не можна, а що вже винесли — повернути назад і жити так, ніби Зони взагалі нема. Дияволове, мовляв, дияволу. Я його люблю, Гуталіна. Я взагалі диваків люблю. У нього коли гроші є, він у першого-ліпшого хабар скуповує, не торгуючись, за скільки просять, а потім уночі тарабанить цей хабар назад, у Зону, і там закопує... Ото реве вже, Боже борони! Ну нічого, він ще розійдеться.