Аркадій Стругацький - Пікнік на узбіччі

— Ну що, полегшало? — бурчить. — Відтанув, сталкере?

— Ти собі знай три, — кажу. — Знаєш, один тер-тер і злого духа викликав. Жив потім на широку ногу.

— Це хто ж такий? — питає Ерні з недовірою.

— Та був такий бармен тут, — відповідаю. — Ще до тебе.

— Ну то й що?

— Та нічого. Ти гадаєш, чому Візит був? Тер він, тер... Ти гадаєш, хто нас відвідав, га?

— Пустомеля ти, — каже мені Ерні зі схваленням.

Вийшов він на кухню і повернувся з тарілкою — смажених сосисок приніс. Тарілку поставив переді мною, підсунув кетчуп, а сам — знову за келихи. Ернест свою справу знає. Око в нього треноване, відразу бачить, що сталкер із Зони, що хабар буде, і знає Ерні, чого сталкерові після Зони треба. Своя людина — Ерні. Благодійник.

Доївши сосиски, я закурив і почав прикидати, скільки ж Ернест на нашому братові заробляє. Які ціни на хабар у Європі — я не знаю, але краєм вуха чув, що «порожняк», наприклад, іде там ледь не за дві з половиною тисячі, а Ерні дає нам усього чотириста.

«Батарейки» там коштують не менше ста, а ми отримуємо від сили по двадцять. Напевно, й усе інше в тому самому дусі. Щоправда, переправити хабар до Європи теж, звісно, грошей вартує. Тому на лапу, цьому на лапу, начальник станції гарантовано в них на утриманні... Отож, якщо подумати, не так уже багато Ернест і втовче — процентів п’ятнадцять-двадцять, не більше, а якщо попадеться — десять років каторги йому забезпечено...

Тут мої благочестиві роздуми перериває якийсь ввічливий тип. Я навіть не чув, як він увійшов. Вигулькує він біля мого правого ліктя і питає:

— Дозволите?

— Нема питань! — кажу. — Прошу.

Маленький такий, худенький, з гостреньким носиком і при кра-ватці-метелику. Фотка його начебто мені знайома, десь я його вже бачив, але де — не пам’ятаю. Заліз він на табурет поруч і каже Ернестові:

— Бурбон, будь ласка! — І відразу ж до мене: — Даруйте, здається, я вас знаю. Ви в Міжнародному Інституті працюєте, так?

— Так, — кажу. — А ви?

Він спритно вихоплює з кишені візитівку і кладе переді мною. Читаю: «Алоїз Макно, повноважний агент Бюро еміграції». Ну, звісно, знаю я його. Чіпляється до людей, щоби вони з міста поїхали. Комусь дуже треба, щоби ми всі з міста поїхали. Нас, розумієш, у Хармонті і так заледве половина залишилася від колишнього, так їм треба зовсім місце від нас очистити. Відсунув я картку нігтем і кажу йому:

— Ні, — кажу, — дякую. Не цікавлюся. Мрію, знаєте, померти на батьківщині.

— А чому? — жваво питає він. — Вибачте за нескромність, але що вас тут утримує?

Так йому відверто і скажи, що мене тут тримає.

— Аякже! — кажу. — Солодкі спогади дитинства. Перший поцілунок у міському саду. Матуся, татусь. Як уперше бухлом наллявся у цьому ось барі. Любий серцю поліцейський відділок... — Тут я витягую з кишені свій зашмарканий носовик і прикладаю до очей. — Ні, — кажу. — Нізащо!

Він посміявся, лизнув свого бурбону і замислено так каже:

— Ніяк я вас, хармонтців, не можу збагнути. Життя в місті важке. Влада належить військовим організаціям. Постачання нікудишнє.

Під боком — Зона, живете як на вулкані. Будь-якої миті може або епідемія якась розгулятися, або щось гірше... Я розумію — старі. Їм важко знятися з обжитого місця. Але ви... Скільки вам років? Років двадцять два, двадцять три, не більше... Ви зрозумійте, наше Бюро — організація благодійна, жодного зиску ми не маємо. Просто хочеться, щоб люди пішли з цього диявольського місця і включилися у справжнє життя. Ми ж бо надаємо підйомні, працевлаштовуємо на новому місці... молодих — таких, як ви, — забезпечуємо можливістю навчатися... Ні, не розумію!

— А що, — кажу я, — ніхто не хоче їхати?

— Та ні, не те щоби ніхто... Дехто погоджується, особливо люди з родинами. Та от молодь, старі... Ну що вам у цьому місті? Це ж діра, провінція...

І тут я йому видав:

— Пане Алоїзе Макно! — кажу. — Все правильно. Містечко наше — діра. Завжди було дірою і зараз діра. Тільки зараз, — кажу, — це діра в майбутнє. Через цю діру ми такого у ваш паршивий світ накачаємо, що все зміниться. Життя буде інше, правильне, кожен матиме все, що треба. От вам і діра. Через цю діру знання йдуть. А коли знання буде, ми й багатими всіх поробимо, і до зірок полетимо, і куди хочеш дістанемось. Ось така в нас тут діра...

На цьому місці я урвав, бо помітив, що Ернест дивиться на мене з величезним здивуванням, і мені зробилося ніяково. Я взагалі не люблю чужі слова повторювати, навіть якщо ці слова мені, скажімо, подобаються. Тим більше, що в мене це якось кострубато виходить. Коли Кирило говорить, заслухатись можна, рота забуваєш закривати. А я ніби й те саме викладаю, але виходить якось не так. Може, тому, що Кирило ніколи Ернестові під прилавок хабар на складав. Ну добре...