Марина Дяченко - Мігрант

«Ми тут, бо маємо право; що за сила повернула мене на Землю таким от розумненьким, розумним? Я ж повноправний громадянин… у широкому розумінні. Я повноправний, я хочу нести відповідальність, змінювати, перетворювати, брати участь у майбутньому Землі, як робив це щодо майбутнього Раа…

Щоправда, користі це не дало. Що ж мені, не клопотатись? Не пнутися зі шкури? Я своє життя не можу привести до ладу — куди мені ладнати життя людства?!»

Він підібрав халат, накинув на плечі, скоцюрбився, клацаючи зубами. Потім стягнув із ліжка ковдру, закутався, все ризикуючи відкусити собі язика. Його тіпало дедалі сильніше, і це не можна було пояснити ні ознобом, ні хворобою, ні стресом; його тіпало так, що годилося б викликати «швидку»…

Погляд його впав на вимкнений комп’ютер.

Монітор мигнув. Само собою відкрилося світле вікно «Ворда».

Крокодил, тремтячи, підійшов.

«Андрій Строганов?»

Він тупо дивився, як мигає курсор.

«Андрій Строганов?» — з’явився новий рядок.

Він торкнув мишу. Курсор смикнувся.

«На зв’язку Всесвітнє Бюро міграції. Перепрошуємо за завдані клопоти. Зайву пам’ять буде видалено».

Він упав у крісло перед монітором:

«Ні, — змерзлі пальці рухалися на диво швидко. — Висловлюю протест».

Він міцно зажмурився, намагаючись пригадати хоч один пункт із тих, що диктував йому Айра.

«Висловлюю протест. Вимагаю інформацію».

Він пригадав запах вологого лісу на орбіті Раа, шум води й голос інструктора. Його осяяло.

«Про мотиви відмови від надання мені статусу мігранта, пункт двадцять шість непарного законодавства».

Він затамував подих і додрукував: «Про права особисті мігранта».

Мигав курсор. Кілька секунд Крокодил умивався потом, вирішив, що ніякого Бюро на світі нема і він просто з’їхав з глузду й сидить за компом, розмовляючи сам із собою. «Зайву пам’ять буде видалено»… отоді все стане дуже погано.

«Може, за кілька днів я сам благатиму, щоб її видалили.

Та не тепер». П’ять секунд, шість, сім, вісім…

«Непарне законодавство не поширюється на мігрантів із Землі».

Він глибоко зітхнув. І ще. І ще.

«Вимагаю відшкодування моральних збитків».

«Яке відшкодування вас задовольнить?»

Крокодил стиснув зуби, щоб не стукотіли.

«Інформація щодо причин моєї міграції та майбутнє Землі».

Пальці майже не гнулися. Тільки багаторічна звичка до клавіатури допомагала не хибити по клавішах.

«Ще я хочу знати, що таке Бюро, ступінь утручання в справи Землі, ще я хочу знати…»

«Надмірний обсяг запитуваних інформаційних ресурсів».

Він загарчав.

«Я хочу повернутися на Раа».

«Раа закрито для мігрантів із Землі. Нам шкода. Спеціальна пропозиція в якості компенсації — міграція на Кристал».

Крокодил грюкнув кулаком по столу, так що монітор підстрибнув і задеркотіла клавіатура.

«Передати інформацію посадовій особі на Раа».

«Нема носія для передання інформації»..

— Сволота, — сказав Крокодил. — Людей ви передавати вмієте, а дискету… клаптик паперу… глиняну табличку…

«Андрій Строганов? Яке відшкодування вас задовольнить?»

Він зажмурився. Вийде чи ні? Розплющив сльозаві очі:

«Я пропоную себе як носія інформації. Передати мене на Раа як носія».

«Поза статусом мігранта ви не можете існувати на Раа. Вас буде ліквідовано охоронною службою Бюро одразу після передання інформації».

«Так».

«Тобто вас задовольнить така компенсація?»

«Так!»

«Ви усвідомлюєте, що ваше існування буде припинено?»

— Давай уже, — крізь зуби сказав Крокодил.

«Андрію Строганов?»

«Так!»

Монітор згас. З’явилася заставка «Крізь Усесвіт» — вогні, кинуті назустріч.

Він був дирижаблем, продірявленим, зі зморщеною оболонкою. Візерунки на внутрішнім боці його були розірвані, зруйновані майже цілком, далекий ритм змінився монотонним гулом. І били дзвони дисонансом, що роздирав вуха.

«Андрію, отямся».

З усіх пробоїн витікало життя. І якби не потужний насос, що нагнічував тепло та кров, — дирижабль давно б сплющився й помер.

«Ти пан сам собі. Давай, допоможи мені. Отямся».

Насос, присмоктавшись до потилиці, нагнічував життя — навзаводи зі смертю. І потрібна була воля, усього лише воля до життя, щоб затягнути діри, щоб утримати подарунок, щоб зберегти себе.

«Давай, Крокодиле!»

Разом із кров’ю линули картинки й доторки, звуки, барви, тіні та зблиски, запахи. Крокодил побачив себе хлопчаком у коротких шортах, на березі моря, в шерезі перед інструктором, побачив багаття, відчув, як сталевий ланцюжок холодить шию, як торкається грудей дерев’яна плашка. Побачив дівчинку, дивно схожу на Тимор-Алка, в зеленому вінку, по коліно в річці. Побачив зорі, панелі чужих приладів, дике мерехтіння камінних руїн, медичну капсулу, де незнайома поранена людина розплющила очі; побачив водночас тисячу коротких фільмів про перемогу та радість, про спасіння приречених і щасливий поворот останньої миті, коли диво, здавалося б, неможливе. Він не зрозумів і десятої частини, але чужі сила та воля налинули на нього й дозволили жити.