Марина Дяченко - Мігрант

За спиною стало чути кроки. По газону м’яко пробіг собака, Крокодил упізнав його — це був кокер-спанієль із сусіднього будинку, в капелюшку, що підв’язував вуха, і в камуфляжному комбінезоні. Крокодил обернувся — і заготовлене вітання стало йому в горлі.

Вологим тротуаром йому назустріч ішла… ні, мабуть, усе-таки людина. Так, цілком точно: людина, обплутана напівпрозорим серпанком. Ніби замість одного кишечника в неї було два, і другий пролягав іззовні, мов комунікації центру Помпіду в Парижі. Ніби ці величезні органи були зіткані з туману, або намальовані світлом, або влаштовані за допомогою таємничих 3D-технологій.

Крокодил на превелику силу змусив своє обличчя набути звичайного, хоч і не дуже привітного, виразу. Сусід ішов, обплутаний своїми уявленнями про життя: про першорядність грошей. Про натуру жінок. Про глупоту чорних. Він ішов, обвішаний кислим досвідом, озброєний помилками, обтяжений побутовими міфами, і на голові його тюрбаном височіло криве помилкове переконання, що його сусід уважав своєю вірою в Бога.

— Вітаю, Андрію, з роботи? Що це ти? П’яний, чи що?

— Є трошки, — над силу промовив Крокодил.

— Ти дивись, іди до ліжечка, бо менти заметуть…

І сусід пішов далі, гукнувши собаку в камуфляжі, який радісно заметляв хвостом: чиста тварина, вкрита єдиною світлою ідеєю — вірою в хазяїна.

Він знайшов у кишені ключі і з першого разу, не промахуючись, влучив у щілину. Спрацювала пам’ять рук. Від запаху передпокою — звичайнісінького запаху дому, в якому змішалися й пилюка, й одеколон, і дещиця тютюнового диму, принесена витяжкою з сусідньої квартири, — Крокодил ледве не знепритомнів.

Я вдома.

Човгаючи чобітьми, він пройшов на кухню — сім квадратних метрів. Порожній вазон на підвіконні, де був кактус, але чомусь здох. Картатий стіл, і слід від чиєїсь цигарки на ламінованій підлозі. Крокодил опустився на табурет, підтягнув до себе телефон, прослухав автовідповідач. Крім позавчорашнього дзвінка від замовника, не було жодних записів.

Він п’ять разів поспіль зателефонував на мобільник Свєтці. «Абонент поза зоною досяжності».

Свєтчиній мамі він зателефонував лише один раз, та довго лаяла його за пізній дзвінок: «Що сталося? Нічого не сталося! Пити треба менше, Строганов!»

Тоді він став покірно чекати дзвінка, але дзвінка не було. Усі строки вийшли.

Він сидів у квартирі, наче в колбі з відсмоктаним повітрям, до півночі. Потім відчув, що задихається, й вийшов. Від своєї станції метро дійшов до центру, перетнув його малолюдними, залитими світлом вулицями, минув промзону й знову заглибився в спальні райони. Його сахалися — запізнілі жебраки, менти, п’яниці, повії, таксисти, звичайнісінькі випадкові перехожі, що боязко пробиралися крізь ніч. Крокодил ішов, джинси його промокли до колін, чоботи хлюпали щокроку. Зустрічні тонули в застарілому цинізмі, їхні життєві цінності стовбурчилися зашкарублими кулеметними стрічками. Крокодил ішов, і, побачивши гротескові, липкі, заплямовані страхом фігури, нажахано заплющував очі.

Він телефонував Свєтці, її телефон то відгукувався короткими гудками, то зовсім не відповідав. Він зателефонував додому й прослухав автовідповідач, але там було порожньо.

Потім сів акумулятор у мобільнику.

Удосвіта вулиці заново ожили, нові люди потяглися під небо — хто з собакою, хто з торбинкою, хто з портфелем під пахвою. Крокодилові стало легше дихати: вранці на людях лежала надія, мов пилок у світлі. Він бачив віру під нашаруваннями помилок. Він бачив справжню любов, щиру вдячність, тисячі різних уподобань. Стоячи біля порожнього будинку, призначеного на знесення, він дивився на старий вазон, забутий на балконі, й засохлу рослину у вазоні; і балкон, і два вікна над ним берегли сліди тривкого щастя.

А потім зійшло сонце, і люди збадьорилися ще більше. Крокодил стояв на розі, тримаючись за залізний стовп зі знаком «Пішохідний перехід». Крокодил дивився на людей, часто кліпаючи; У світлі нової надії можна було розрізнити контури людського образу — ескізу, проекту, первинної ідеї. Роки життя серед матерії обтяжили ідею численними нашаруваннями, але в світлі надії її можна було розгледіти, і люди ступали навколо Крокодила ніби в кришталевих обладунках, у срібних екзоскелетах.

«Я з’їду з глузду, — думав Крокодил. — Або вже з їхав.

Як мені хочеться подивитись на себе, — думав Крокодил. — Та я зажмурюся, якщо піднесуть дзеркало».