Марина Дяченко - Мігрант

Промінь світла раптом вихопив посеред хисткого світу один-єдиний визначений, твердий предмет. Це була стара цегляна стіна з нанесеним із балончика написом: «Не бійся». Крокодил так і не зрозумів, якою мовою це написано, і вже, звичайно, не міг уявити, хто й коли залишив тут ці слова, і до кого звертався, і чи пересторога це — чи напучення… Він зупинився було, але цієї миті промінь, широчезний, як на стадіоні, впав прямо перед ним на стежку.

У промені світла двигтіли земля та повітря. Розчахнувши пелюстки, стояли яскраво-червоні й жовті квіти, над ними кружляли комахи — і планети, крихітні планети з природними супутниками, повільно рухались по орбітах навколо суцвіть.

Крокодил упав на коліна. Його оповили пахощі; задихаючись від щастя, вірячи, що мета близька, він побачив дівчину, яка виходила з-за стіни їм назустріч. Спершу йому здалося, що це суто земна дівчина в джинсах і футболці, худорлява й бліда, яку він ніколи раніше не бачив…

У другу секунду він зрозумів, що помилився. Не було дівчини в джинсах, а якщо була, то не тут і не тепер. А назустріч їм ступала Альба; смаглява й весела, вона колись сиділа в кутку дому Шани — точніше, її об’ємне зображення, стара фотографія. Легка, як улітку, вона з’являлася в жахливому маренні Айри. Юна Тимор-Алкова мати, давно мертва, вічно жива.

— Альбо, — сказав Айра і ступив їй назустріч, у потік світла, — я вберіг його!

Крокодил розумів його, як раніше — ясно й чітко; Крокодил ніколи не чув такого щастя й гордощів у його голосі.

— Альбо! Ось він! Я вберіг твого сина!

Альба зупинилася перед ними. Хлопчисько непорушно лежав на руках в Айри, його гостре підборіддя дивилося в небо, а очі не дивились нікуди — білки проглядали з-під опущених зеленуватих вій. Дівчина стояла нерухомо й ледь усміхалась.

— Альба?

Тепер її усмішка була скептичною. Дівчина дивилася повз Айру, не помічаючи сина, ніби їй було байдуже до обох. Буцім тут, у лісі, від неї лишилася байдужна об’ємна копія — як у Шаниній оселі.

Крокодила почало тіпати. Це знов помилка, чи то ми ввійшли в неправильний світ. Чи то неправильно по ньому ходили. Жоден не шукав Творця: Тимор-Алк шукав — і знайшов — свій страх.

Айра шукав — і знайшов — свою провину, або свою любов, або одне неможливо було відокремити від другого…

Альба — чи її примара — всміхнулася з відвертою насмішкою й раптом провалилась під землю, ніби під ногами в неї розверзнувся люк. Айра кинувся вперед, намагаючись підхопити її, і випустив Тимор-Алка. Хлопчисько впав на пухкий мох, затремтів і знов повернувся в позу ембріона — скоцюрбившись, притуливши до живота коліна.

Цегляна стіна зникла. Ліс і небо померкли. Довкола струменів безформний, хисткий, позбавлений форми простір; Айра повернувся до Крокодила. Блідий, сивий, із дуже ясними, чорними від величезних зіниць, шаленими очима.

— Ми помилилися, — сказав Крокодил. — Може, є ще якийсь шлях…

Айра сковтнув, сіпнувши кадиком. Підвів руку. Указівний палець уперся Крокодилові в груди.

«Моя черга, — подумав Крокодил. — Та я гадки не маю, куди і як їх вести. Я всього лише мігрант».

— Моя черга, — сказав він уголос.

Світло миттєво згасло, зате повернулося небо. Небо стало очевидним, замерехтіло планетами й зорями, і Крокодил, на секунду втративши рівновагу, впав угору.

Він потонув серед мільйонів вогнів — ніби в центрі галактики, де ніколи не буває темряви.

Хмари ледь розійшлись, і в довгому просвітку блищали, нічого не обіцяючи, дві-три зірки. Ліхтарі відбивалися в темних вікнах, у склі припаркованих машин і в мокрому асфальті; Крокодил ступив декілька кроків і зупинився.

Сирий вітер мазнув по обличчю і пробрався під куртку. Плівка оливи на поверхні калюжі зарябіла, намагаючись зобразити райдугу, але, не змігши, знову скаламутніла.

«Ні, — сказав собі Крокодил. — Я все пам’ятаю. Що зі мною?!»

Він озирнувся. Картина звичної вулиці, якою ходиш день у день, подіяла, як потиличник; ніби форма для текучого воску, ніби колодка для чоботарської шкіри, ця знайома аж до дрібниць картина зібрала його розплескану свідомість, мобілізувала, закликала до порядку.

«Любов-кров; я думаю російською, моя language стоїть усередині, як стовп… Що?! Моя… мова, рідна мова? Нічого, без паніки. Англіцизми в усіх трапляються… Я думаю, зв’язно думаю словами, це головне.

Я повернувся? Мене повернули? Я марив? Мені все привиділося? Що сталось, і куди мені тепер іти?!

Він постояв, змагаючись із запамороченням і боячись повалитися в калюжу. Знову подивився на зірки. «А це вогні, що сяють над нашими головами. А це вогні…»