Марина Дяченко - Мігрант

— Ні. Вона заново сотворила світ. Тільки маленький, для себе. Її задумом були — любов і свобода.

— Зажди! — Крокодил скинув долоню. — Таж Творець Раа, його задум… теж… десь так?

Айра похитав головою:

— Поквап хлопчину, нам треба йти.

— Що мені, зі стільчака його знімати?! Ми не договорили!

Айра зітхнув:

— Про що тут говорити? З її прекрасним світом стався колапс: любов вступила в конфлікт зі свободою, а свобода — з матерією у вигляді заплідненої яйцеклітини. Процес не можна було повернути назад. Альба відмовилася мріяти, відмовилася народжувати, потім відмовилася жити. Хлопчиська витягли з її тіла… потім.

Ледь чутно потріскували вентиляційні труби. Минула ціла хвилина, перш ніж у кінці коридору з’явився, непевно ступаючи, Тимор-Алк.

— Ідемо? — спитав Айра і не зрушив з місця.

— Тоді ходімо, — Крокодил підвівся.

— Ходімо, — Айра таки не ворушився. — Я не певен, що правильно розрахував. Що можна щось змінити. Що це взагалі людині до снаги.

— Ходімо, — Крокодил простягнув йому руку.

Айра подивився на нього знизу вгору:

— Спасибі.

Крокодил ривком допоміг йому звестися на ноги.

Одні за одними вони проминули троє дверей, схожих на шкірясті мембрани. Айра відкривав прохід, торкаючись сенсора долонею, — тоді мембрана змінювала колір із чорного на опалово-рожевий. Щоби пройти крізь неї, треба було рухатися дуже плавно: у відповідь на різкі рухи мембрана застигала, стаючи геть нездоланною, і тоді перехожий застигав у ній, як у бетоні. Мерзотне відчуття.

Перед четвертими дверима — діафрагмою — забарилися. Від доторку до сенсора металева діафрагма здригнулась, і високий дитячий голос сказав трохи ніяково:

— Перепрошую, Консуле, три секунди тому світова рада відкликала ваші виняткові повноваження. Нема рішення. Рада бажає розглянути ваші аргументи ще раз. Нема рішення.

— Це дарма, — тихо пробурмотів Айра.

І щільніше притиснув руку до сенсора.

Якусь хвилю Крокодил бачив, як рука Айри проростає десятком зелених пагонів, як паростки-щупальця вживляють себе в метал. Потому мана зникла. Голос системи замовк на півслові, сенсор потьмянів, діафрагма розкрилася.

— Ось і нема більше дороги назад, — сказав Айра собі під ніс. — Як удатно… Ходімо.

Тут було неймовірно сухо й надзвичайно тихо. Крокодил уразився, яким шумним може бути людський організм: стукіт серця, звук дихання, ледве чутні зітхання кишечника здавалися тепер оглушливими.

У центрі великого темного простору стояла прозора сфера, і в ній, повільно пересуваючись, плавали жовті вогні. Це видовище гіпнотизувало; вогні завбільшки з велике яблуко рухалися по зовнішній спіралі вгору й по внутрішній спіралі донизу, і було їх кілька десятків, не менше.

— Це і є стабілізатор? — не втримався Крокодил.

— Це аварійна лампочка, — крізь зуби процідив Айра. — Стабілізатор іззовні…

Консул стояв тепер ближче за всіх до центру простору. Його численні тіні рухалися, химерно мінилися на стіні маківки, на вигнутій поверхні, вкритій знаками, стрілками, символами й кресленнями. Хто залишив ці. письмена, для кого? Інструкції інженерам-ремонтникам? Але ж інженери Раа не вміють лагодити стабілізатор…

Двері-мембрана за їхніми спинами повільно темніли, з опалових перетворюючись на чорні. Прибульці стояли на різній відстані від світильника, їхні тіні пересувалися по нерівній стіні, зливаючись, перетікаючи, ніби віддзеркалення в залізному вигнутому люстрі.

Айра перевів погляд із Крокодила на Тимор-Алка й назад. Став спиною до світла, обличчям до тіней, і здійняв руки; тіні підвели руки, короткі й довгі, прямі й дугасті — залежно від кривини поверхні, на яку падали цієї миті.

— Ось я — ідеальний образ, тіні — втілення. Проекції на матерію. А де Творець?

— Творець — це світло, — хрипло сказав Тимор-Алк.

Айра задоволено кивнув:

— Прийнято… Ми можемо входити зараз — чи треба кілька хвилин для підготовки?

— Зараз, — рівно озвався Тимор-Алк.

— Андрію?

— Зараз, — Крокодил сковтнув.

— Починаю зворотний відлік. Десять, дев’ять, вісім, сім…

Голос Айри лунав безпристрасно, ніби він знову був на острові, оточений підлітками, охочими скласти Пробу.

— Шість, п’ять, чотири…

Крокодил намагався затамувати подих, не оглушувати себе й інших шелестом повітря в ніздрях і гортані. Та, ледве добившись відносної тиші, починав задихатися.

— Три. Два…

— Одну хвилину, Консуле.