Микола Дашкієв: Зустріч з тайфуном

Небіж містера Джекоба Дарлінга розгорнув плед, і тепер доктор побачив волохаті вуха спанієля.

— Я не ветеринар, — сухо відрізав доктор. — Не розумію, який дідько гнав вас аж із самісінького Грибтауна. Хіба там мало ветеринарів? Юначе, ви звернулися не за адресою. І… і пробачте мені, я хочу спати.

Небіж містера Джекоба Дарлінга не звик, щоб з ним розмовляли таким тоном, він нетерпляче пересмикнув плечима, але стримався і пояснив:

— Бачите, док, спанієлеві не допоможе вже ніякий ветеринар, він здох чотири години тому…

Боб Дарлінг поклав до ніг доктора Берцеліуса непорушне тіло собаки. Не треба було бути великим фахівцем, щоб переконатися в сумній істині: собаці нанесла візит не тільки клінічна, але й біологічна смерть.

Доктор Берцеліус закипів гнівом:

— І ви примчали до мене за триста миль, щоб я розділив з вами ваше горе? Слухайте, юначе, ви або геометрично правильний ідіот, або нахаба, яких не бачив світ!

Боб Дарлінг, небіж самого Джекоба Дарлінга, мовчки ковтнув образу, а такого з ним не траплялося ніколи.

— Я хочу, док, щоб ви йому повернули життя…

— Що? — вкрай обурився доктор.

— З мене буде досить, якщо Мікі (так звали спанієля) стоятиме на чотирьох лапах і… ну, хоча б вилятиме хвостом.

“Ідіот, викінчений ідіот з перспективною деградацією, — думав доктор. — Що ж, у багатих родинах це не така вже й дивина. Три покоління алкоголіків, три-чотири покоління розпусників — і маємо шедевр ідіотизму”. А вголос доктор Берцеліус сказав якомога делікатніше:

— Містере Дарлінг, ви помилились адресою. Я не набиваю опудал. У вас в Грибтауні є хороші майстри, і вони б могли зробити вам на пам’ять гарне опудало…

Боб Дарлінг вперто закрутив головою:

— Ні, док, я не помилився адресою. Тільки ви можете мене врятувати…

“Бідний хлопець, — подумав доктор, — чим я йому зараджу? Вставити новий мозок навіть я не зможу”. Доктор Берцеліус не був від природи злою людиною. Йому вже шкода стало цього юнака, і він, трохи повагавшись, запросив Боба Дарлінга до кабінету. Боб знову старанно загорнув у плед труп спанієля і пішов за доктором.

Вони сіли один проти одного в м’яких фотелях. Доктор запропонував дивному гостеві сигару, той тремтячими пальцями взяв її і почав свою розповідь. Незапалена сигара так і залишилася між його пальцями.

— Ви знаєте, док, що мій дядько Джекоб Дарлінг помер півроку тому. Всі свої капітали він заповідав Мікі, — Боб кивнув на труп спанієля, що лежав між ними на килимі. — Дядько мав що заповідати. Для вас, док, не секрет, що він був одним з найбагатших людей у країні. Мікі став спадкоємцем мільйонів і мільйонів. Мені дядько не лишив нічого. В його заповіті сказано, що я можу жити разом з Мікі на віллі і користуватися всіма благами доти, доки Мікі живий. Всі рахунки в банку відкриті, щоправда, на моє ім’я, але одержувати гроші я можу лише з Мікі. Виписуючи навіть копійчаний чек, я змушений був тягти з собою цю волохату скотину. Поряд з моїм підписом на грошових документах завжди ставився відбиток лапи Мікі. Вчора ввечері Мікі раптом здох і тепер…

— І тепер ви бідніші за будь-якого найбіднішого жебрака? — продовжував його думку Берцеліус.

— На жаль, це так, док. Бо в заповіті є ще один пункт. В разі смерті Мікі вся спадщина мого дядька, всі його мільйони, всі акції, всі вілли, яхти, колекції картин, скульптур і таке інше, одне слово, все, все перейде у власність монастиря Святого Сульпіція. Старий… (тут, хоча Боб Дарлінг і зробив паузу, доктор Берцеліус ясно почув слово “кретин”) так захотів. На схилі літ він став дуже набожний…

Тепер доктор Берцеліус слухав з неослабним інтересом, він навіть подався вперед.

— Ви кажете, містере Дарлінг, що всією спадщиною вашого дядечка заволодіють ці нероби? Так я вас зрозумів?

— Абсолютно так, док. Вони загребуть усе до останнього цента. А мені тоді шлях один: камінь на шию і йти вимірювати глибину Мічіганського озера…

— Чому ж? — весело запитав доктор. — Для безробітного мільйонера шляхів багато. Можна стрибнути з хмарочоса, можна застрелитися, можна кинутись під вагони метро, можна відкрити на кухні газ, зрештою, можна розрізати собі вени. Правда, ви ще молодий і могли б спробувати підшукати собі яку-небудь роботу. Шофера, наприклад, але ставлю цього спанієля проти лева Британської корони, що ви швидше розріжете собі вени на руках, ніж спробуєте заробити цими ж руками бодай на сандвіч.

— Ви не помилились, док!

Молодий Дарлінг нарешті запалив сигару. Він навіть якось заспокоївся, бо бачив, що доктор слухає його уважно, виявляє інтерес до розмови й взагалі, мабуть, не все ще втрачено.