Микола Дашкієв: Зустріч з тайфуном

— Звичайно, — не розмірковуючи, відповів Боббі. — Є навіть пропозиція: знищити ці фотокартки, щоб вони ненароком не потрапили на очі комусь із моїх гостей.

— Не треба! — несподівано почувся в кімнаті тихий, але владний голос Кріса Картрайта. — Через добу вони стануть вам у великій пригоді, друзі. Навіщо виготовляти їх удруге?

Розгублені Том і Боббі вирячилися один на одного. Голос Кріса, хоч і не дуже гучний, пролунав зовсім поруч, наче він сидів з ними за одним столиком. Але ж у кімнаті його, далебі, не було! Що за нісенітниця! Невже у них після цих неймовірних подій починається маячня?

— Друзі, вибачте мені й не дивуйтеся, — знову почувся голос Картрайта. — Прислухайтесь до своїх затискачів на краватках. Відтоді, як вони з’явилися у вас, між нами встановився односторонній радіозв’язок: я завжди був у курсі всіх ваших розмов і щомиті міг покликати вас на допомогу.

— І ти все-все чув? — вигукнув Том.

— До єдиного слова. А тепер терміново приїздіть на мою віллу. Мені треба дещо розповісти вам, я ж обіцяв. Боббі, обов’язково візьми свою фотоапаратуру…

Крістофер Картрайт сидів посеред світлої просторої кімнати у зручному кріслі, вкритий грубим теплим пледом, хоча на погоду гріх було скаржитись. Картней і Вуд, переступивши поріг, вражено заклякли на місці. Їх давній друг наче переживав якесь дивне роздвоєння. В його зовнішності ще дуже багато залишалося від Джіма Хікса, але вже владно відновлювалися знайомі м’які риси Картрайта. Приємнішим стало обличчя, чорне волосся подекуди набуло колишнього золотавого відтінку, з’явилися плями сивини. Репортери не знали, що й подумати про свого друга — такий у нього був незвичайний вигляд. Тишу порушив Картрайт:

— Намилувалися? От і добре. Вітаю вас і щиро радію, що почуття давньої дружби не зрадило вам навіть в ім’я… професійної діяльності. Сідай, Томе, ближче, не лякайся. Ти, Боббі, зразу ж зроби з мене знімки у фас і профіль, кожен з кількох точок, це дуже важливо не так для мене, як для вас обох. Вибач, друже, але тобі доведеться трохи попрацювати, знімки необхідно робити щогодини…

Цієї миті до вітальні швидко увійшов засмучений професор Віллі Крейз. Він невесело кивнув журналістам і поклав перед Крісом аркуш паперу. Той пробіг його очима, відзначив:

— Отже, переливання крові і плазми не допомогло. Так я й думав. Очевидно, мені лишається жити трохи менше доби. Шкода. Доведеться терміново викликати нотаріуса.

— Кріс, заради всього святого, що трапилося? — в розпачі вигукнув Картней, підбіг до друга, обійняв його за плечі, вкрай наляканий усім тим, що почув і побачив.

— Зачекай, Томе, зараз я все поясню.

Картрайт попросив служника викликати телефоном адвоката й нотаріуса для складання духівниці. Свідків запрошувати не треба, вони є, хоча деякі пункти духівниці будуть на їхню користь. Наказавши служникові не баритися, Кріс глибоко зітхнув і, намагаючись бути спокійним, промовив:

— А тепер послухайте мою сумну сповідь…

Ви знаєте, що з студентської лави мене цікавили граничні фізичні можливості людини. Спочатку з суто спортивного інтересу: дуже кортіло наблизитися до межі наших рекордних показників, хоча б краєчком ока зазирнути за ті бар’єри, якими відгородила природа свої таємниці. Діставши в спадщину цю чудову віллу, я з головою поринув у досліди. Ніхто не знав, чого я прагну, навіть наш професор, хоча він інколи консультував мене.

Півтора місяця тому я домігся свого. Переді мною був флакон абсолютно чорної рідини — еліксиру сили. Він мусив мобілізувати для граничної роботи всі ресурси живого організму. Я ввів один міліграм його кролику. Зразу ж після уколу кролик ударом ніг відкинув мене метрів на три, мало не потрощивши ребра, перескочив височенний паркан і зник з моїх очей. Я знайшов його, чорного і мертвого, за десяток миль, вивчив свіжі сліди й побачив, що кролик міряв відстань майже двадцятиметровими стрибками. Уявляєте його енергетичні резерви!

Кроликова смерть насторожувала. Та майнула думка, а якщо поступово й дуже обережно привчати організм до дії чорного еліксиру, поєднуючи ін’єкції з методичним тренуванням? Щоб усе залишилося в таємниці, я наважився провадити експеримент на собі.

Були й ще деякі міркування; може, я про них скажу, а може й ні.

Я зробив прощальний візит професорові, подарував йому затискачі-транзистори, попросив передати їх і вам. Пояснив усе примхою. Мовляв, готую сюрприз, хочу здивувати вас, що, зрештою, мені начебто й вдалося. Водночас затискач ставав перепусткою до вілли. Я дбав про себе. Перетворення кроля з сірого на чорного підказувало, що й зі мною може трапитися щось подібне. Зміниться колір пігменту, і тоді служник просто не пустить мене до власної домівки!