Олег Авраменко - Жменя вічності

В усій довоєнній історії Терри-Ґаллії був, мабуть, лише один цікавий момент. Вона належала до так званої першої хвилі колонізації, тобто була освоєна й заселена безпосередньо вихідцями із Землі. Це сталося ще на рубежі XXII та XXIII століть, і — досить рідкісне на той час явище! — її освоєння фінансувалося не з державного бюджету тієї чи іншої країни, а за рахунок приватних інвестицій під патронажем Фонду імені Ле-Пена, чиєю метою було, цитую, „врятування етнічних французів від повної асиміляції“. „Етнічними французами“ називали представників білої субраси французької нації, які на кінець XXII століття становили лише сім відсотків від загальної кількості населення Франції. Більша половина цих „етнічних французів“ переселилася на Терру-Ґаллію, і одним з перших законів, ухвалених після проголошення цілком демократичної конституції, став дискримінаційний Імміґраційний Кодекс, який фактично забороняв надання громадянства чи дозволу на проживання усім без винятку „кольоровим“.

Загалом, ні апартеїду, ні расової сегрегації як таких на Терри-Ґаллії ніколи не було. Якщо вірити авторам нарису, то „етнічні французи“, здобувши власну планету і позбувшись загрози асиміляції, незабаром заспокоїлися і до заїжджих гостей, якого б кольору шкіри ті не були, ставилися толерантно, без жодних проявів упередження чи ворожості. Однак дискримінаційні правила імміґрації збереглись аж до середини XXVII століття, незважаючи на періодичні застереження з боку ООН з погрозами запровадження санкцій проти планети. Вони були скасовані лише після кумедного юридичного конфузу, коли члени невеликої колонії дварків, що проживали на Террі-Ґаллії, відповідно до законодавства отримали місцеве громадянство, — адже в Кодексі не було й згадки про неземні раси.

Приблизно за чверть години в рубці з’явилася Ріта, яка прикотила візок з розкішним сніданком. Я смачно та ситно поїв, заразом розпитуючи її про те, що сталося на борту за час мого сну.

Ріта, яка теж недавно прокинулася, могла розповісти лише про перші вісім годин польоту. За її словами, нічого особливого не трапилося, хіба що в Арчібальда Ортеґи вийшла невелика сутичка з бортовим комп’ютером. Оскільки я не залишив чіткого й однозначного розпорядження щодо свого заступника, комп’ютер визнав за такого Рашель, бо за посадою вона була другим пілотом. Ортеґа ж обурився й наполягав, що старший після мене — він. На щастя, все вирішилось швидко і просто: не бажаючи конфліктувати з „дядьком Арчі“, якому дуже захотілося погратися в командира, Рашель розважливо самоусунулася, заявивши, що бере відпустку. Позбавлений почуття гумору комп’ютер суворо попередив її, що без дозволу капітана це буде не відпустка, а „самоволка“. Коли ж Рашель проіґнорувала його попередження, він погодився підкорятися Ортезі.

Я вирішив покласти край анархії на кораблі, тож найперше, що зробив після сніданку, це побалакав з комп’ютером і наказав йому зафіксувати в пам’яті командну ієрархію: я — Ортеґа — Рашель — Шанкар — Аґатіяр — Ріта. Зрештою, обидва професори — не Ортеґа, вони на стануть обурюватися тим, що я поставив Рашель вище від них.

Наступні дві з половиною години мене ніхто не турбував. Скориставшись прероґативою командира, я оглянув через контрольний монітор каюти, зайняті Ортеґою, Шанкаром та Аґатіяром. Усі троє спали, а останній ще й голосно хропів. Принагідно я завважив, що Арчібальд повісив свій мундир на стіні в ногах ліжка — мабуть, для того, щоб помилуватися ним перед сном. Потім я заглянув в арештантську каюту. Ахмад не спав. Він лежав на ліжку, втупившись у стелю. З часу допиту він, схоже, встиг прочуматися — чи то завдяки міцному орґанізмові, чи то так добре подіяли Рітині ліки. В усякому разі зараз він мав вигляд цілком здорової людини, хіба що був похмурий та пригнічений.

Після деяких вагань я заглянув і до Рашелі. Вона теж спала — на бочку, підклавши руку під голівку, зодягнена у свою квітчасту піжаму. Зім’ята ковдра лежала у неї в ногах, частково прикриваючи лише босі ступні.

Подумки я поцілував дівчинку в чоло й вимкнув монітор, думаючи про те, яка величезна відповідальність лягла на мої плечі. Ні, йшлося не про командування кораблем — тут я не сумнівався, що впораюсь. А от чи зможу я замінити Рашелі загиблого батька — це ще питання. Але бажання в мене було, притім дуже велике. Я завжди мріяв про дочку, саме про дочку, а не про сина (втім, і від сина не відмовився б), але моя колишня дружина і чути не хотіла про це. Захоплена своєю кар’єрою, вона рік за роком повторювала, що нам ще рано заводити дітей, а коли це „ще рано“ переступило за тридцять, я врешті не витримав і подав на розлучення.