Колін Вілсон - Паразити свідомості

У день похорону мого приятеля я був на Гебридських островах, – мене викликали туди для дослідження останків людини неолітичної доби, які напрочуд добре збереглися на острові Гаррісі, – а повернувшись, я побачив кілька шаф з паперами на площадці сходів під дверима мого помешкання. Всі мої думки снувалися довкола людини з неолітичної доби. Я заглянув у одну з шухляд, подивився на швидкозшивач із назвою "Сприймання кольору емоційно виснаженими тваринами" і поспіхом засунув шухляду на місце. Відтак зайшов у своє помешкання. Розгорнувши "Археологічний журнал", я натрапив на статтю Райха про визначення віку базальтових статуеток Богазкейського храму за допомогою електроніки. Стаття захопила мене: я подзвонив Спенсеру в Британський музей і відразу ж поїхав до нього. Протягом наступних сорока восьми годин я тільки й думав, що про богазкейські статуетки та про особливості хетської скульптури.

Це, безумовно, врятувало мені життя. Не могло бути ніяких сумнівів у тому, що цатогвани чекали мого повернення, чекали моїх дій. На щастя, голова в мене була цілковито зайнята археологією. Мої думки вільно ширяли над просторими морями минулого, заколисувані в потоках історії. І для психології місця не залишилося. Якби я заходився ревно вивчати матеріали мого приятеля, шукаючи причину його самогубства, моя власна свідомість була б завойована, а відтак і понівечена протягом кількох годин.

Коли я згадую про це, я здригаюсь. Мене оточували зловмисні зловорожі істоти. Я був неначе нурець на дні моря, який так зосереджено розглядає коштовності затонулого судна, що не помічає холодних очей спрута, який лежить позаду й вичікує. В іншому стані я б міг помітити їх, як це було пізніше на Каратепе. Але відкриття Райха захопило всю мою увагу. Воно виштовхнуло в мене з голови почуття обов'язку перед моїм померлим приятелем.

Отож я був під пильним і постійним наглядом цатогванів протягом кількох тижнів. Саме в цей час я вирішив, що мені неодмінно треба повернутися до Малої Азії і з'ясувати питання, які виникли в зв'язку з Райховою критикою мого датування. З іншого боку, я відчуваю, що це моє рішення було визначене наперед. Безперечно, Карел припустився помилки: він навряд чи знайшов би особу, менш придатну для виконання обов'язків судового виконавця, ніж я. Звичайно, ті шафи з паперами збуджували в мені докори сумління протягом кількох тижнів, що залишалися до від'їзду з Англії, і кілька разів я змушував себе взятися за них. Проте щоразу в мене з'являлася нехіть до психології взагалі й до цих матеріалів зокрема, і я відкладав їх. Пам'ятаю, останнього разу, коли я брався за них, у мене з'явилася думка, чи не простіше було б попросити доглядача спалити все це в підвальній топці. Проте я відразу зрозумів аморальність такого вчинку і відкинув цю думку, дивуючись, якщо казати правду, з того, що вона таки мене спокушала. Я не мав аніякісінького уявлення про те, що то хтось інший, а не я, думав ту думку.

Згодом я часто запитував себе, чи вибір мене як виконавця духівниці входив у плани мого приятеля, чи це було рішення останньої хвилини, зроблено в стані розпачу. Певне, вій довго не думав над тим, інакше вони б усе знали наперед. В такому разі, чи було це раптове натхненне рішення останнім спалахом одного з найвидатніших умів двадцятого сторіччя? Чи, може, мене було вибрано через відсутність кращої кандидатури? Ми дізнаємося про це, якщо здобудемо доступ до архівів цатогванів. Я схиляюся до думки, що цей вибір був умисний – вмілий, продуманий хід. Бо якщо провидіння сприяло Карелу тоді, коли він робив вибір, воно, безперечно, сприяло мені протягом цілих шести місяців, коли я думав про що завгодно, але тільки не про папери мого приятеля.

Вирушаючи до Туреччини, я домовився з власником будинку про те, що Баумгарт буватиме у мене в помешканні під час моєї відсутності. Баумгарт погодився спробувати попередньо розсортувати папери. Крім того я почав переговори з двома американськими видавцями підручників психології, і вони зацікавилися паперами Карела Вайсмана. Відтак протягом кількох місяців я більше не думав про психологію, бо проблеми, пов'язані з датуванням базальтових статуеток, поглинули всю мою увагу. Райх засів лабораторії Турецької уранової компанії в Діярбакирі. В ту пору він зосередився на проблемі датування останків людей та тварин за допомогою аргонового методу, і в цій сфері став неперевершеним авторитетом. Відійшовши від доісторичних часів і зосередившись на Хетському царстві, він досліджував період панування хетів. Вік людини – один мільйон років: вторгнення хетів у Малу Азію сталося 1900 року до нової ери. Отож, коли я приїхав до Діярбакира, Райх був у захваті, адже моя книга про цивілізацію хетів стала зразковою працею в цій галузі від часу її видання 1980 року.