Володимир Обручов - Плутонія

Через два дні, навантаживши вугілля, «Полярна зоря» обігнула Чукотський мис і ввійшла в Берінгову протоку, тримаючись ближче до материка Азії, де низькі гори круто спадали до морського берега або положисто збігали до широких долин, що йшли в глиб цієї сумної країни. Хоч був уже кінець травня, але всюди ще виднілися великі поля снігу, і тільки круті південні й південно-західні схили гір були цілком вільні від нього і вже зеленіли молодою травичкою або свіжими листочками на низьких, сланких кущах полярної верби й берези.

По зелених хвилях протоки часто клубочився туман, заступаючи далечінь. Небо постійно вкривалося низькими свинцевими хмарами, що посипали палубу або дощем, або снігом. З-за хмар іноді визирало сонце, що давало багато світла, але мало тепла. І під сонячним промінням негостинні береги крайнього північного сходу Азії втрачали свій безрадісний характер.

Коли туман розступався чи розвіювався під поривами вітру, що вкривав зелені хвилі білими баранцями, на сході можна було розглядіти рівний берег Америки, який ледве синів у далечині. Плаваюча крига зустрічалась чимраз частіше, але не суцільними масами, а невеликими полями або ж у вигляді красивих торосів, химерними обрисами яких захоплювалися люди, що не бували в північних морях.

Наближенню більш значного крижаного поля звичайно передувала поява смуги туману, тому капітани суден завжди мали можливість ухилитися в той чи інший бік, щоб не зіткнутися з крижинами. Але тут це ще не так небезпечно, як у північній частині Атлантичного океану, де можуть зустрітися айсберги, небезпечні для суден, бо ці крижані гори, які течією відносило на південь, поступово підтають у своїй підводній частині, внаслідок чого надводна частина набуває нестійкої рівноваги і гора від незначної причини — пориву вітру, пострілу, навіть голосного вигуку — може перевернутися і затопити судно, що рискнуло підійти до неї надто близько.

Береги здавалися мертвими: не видно було ні димку, ні людини або тварини. Тому велике було здивування наших мандрівників, які зібралися на палубі, коли з невеликої бухти, що раптом з’явилася за скелястим мисом, швидко виплив човен з одним гребцем, який посилено працював веслами, пливучи навперейми «Полярній зорі». Але коли він помітив, що корабель його випереджає, то почав кричати й махати хусткою.

Капітан подав сигнал уповільнити хід і прокричав у рупор, щоб човен плив до судна. Коли човен наблизився, то виявилось, що це чукотська байдара. Капітан, гадаючи, що якийсь чукча зупинив судно, щоб випросити собі спирту або тютюну, хотів уже гукнути «повний вперед». Але гребець, який був уже зовсім близько, закричав:

— Бога ради, візьміть мене на борт.

Машину застопорили, і байдара підпливла до борту. Спустили трап. Незнайомець швидко піднявся на палубу, зняв свою хутряну шапку з навушниками і, звертаючись до членів експедиції, радісно промовив:

— Дякую вам, тепер я врятований!

Це була росла, широка в плечах людина, з засмаглим лицем, голубими очима й скуйовдженою світлою бородою. Вітер розмітав його рудувате волосся, мабуть давно вже не стрижене. Він був одягнений по-чукотському і в лівій руці тримав невеликий, але, очевидно, дуже важкий шкіряний мішок.

Труханов підійшов до незнайомця, простягаючи руку, і сказав:

— Ви, очевидно, зазнали корабельної аварії?

При звуках російської мови обличчя незнайомця просяяло. Він швидким поглядом оглянув всіх членів експедиції, поставив свій мішок на палубу і почав по черзі потискувати всім руки, говорячи поквапно російською мовою:

— Яз радістю бачу, що ви мої земляки! Адже я росіянин, Яків Макшеєв з Єкатеринбурга. От щастя яке — і судно зустрів, і до росіян потрапив!

— Я відкрив на чукотському березі золоту копальню. Запаси харчів у мене вийшли і мимоволі довелося кинути її. Я пливу вже другий день на південь з надією добратися до населеного місця. Дайте мені, будь ласка, поїсти, я вже два дні живлюсь тільки морськими черепашками.

Труханов у супроводі інших мандрівників повів нового пасажира до кают-компанії, де йому запропонували холодну закуску і чай, щоб він трохи підкріпився, поки приготують обід.

Запихаючи за обидві щоки, Макшеєв розповів історію своїх пригод:

— Я за професією гірничий інженер і останнім часом працював на золотих копальнях в Сибіру та на Далекому Сході. Натура в мене непосидяча, люблю мандрувати, знайомитися з новими місцями, і коли минулого року я почув від місцевих жителів, що, за чутками, на Чукотці є золото, то вирішив податися туди на розшуки його. Правду кажучи, мене вабило туди не так золото, як бажання ознайомитися з цим віддаленим маловідомим краєм.