Володимир Обручов - Плутонія

Почувся гонг, що закликав на сніданок, і мандрівники, кинувши останній погляд на темну смугу рідного берега, який залишився позаду, спустилися в кают-компанію.

Після сніданку всі знову вийшли на палубу, щоб глянути на темну масу острова Аскольда — останній клапоть рідної землі аж до Камчатки. Поминувши острів, «Полярна зоря» повернула на схід; вітер ущух, і судно плавно розтинало голубі хвилі Японського моря, що відступало тепер на південь і схід за горизонт. Тільки на півночі, на віддалі п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів, тягнулася темна лінія уссурійського берега. На заході сонця, за мисом Поворотним, і ця лінія швидко зникла з очей.

Судно круто повернуло на північний схід.

— В який порт ми прямуємо?

— Ні в який, якщо сильний шторм не примусить нас зробити цього. Але барометр стоїть високо, і до Курильських островів шторму не передбачається.

— А там?

— Там холодне Охотське море напевне завдасть нам неприємностей. Цей поганий куток Тихого океану завжди дається взнаки суднам, що йдуть у напрямі до Камчатки. Раптові шторми, тумани, дощ або сніг, особливо навесні і восени, бувають там постійно. Але це буде для нас підготовкою до полярних умов.

Море було спокійне, і всі цієї ночі виспалися добре й відпочили після метушні та клопоту дорожніх готувань. Але наступного дня передбачення Труханова справдилося. Барометр різко впав, подув пронизливий норд-вест (північно-західний вітер), небо вкрилося сірими хмарами і пішов дрібний осінній дощ. На широті мису Терпіння «Полярна зоря» повернула майже на схід і ввійшла у відкрите Охотське море, щораз більше віддаляючись від Сахаліну. Почалася сильна бокова качка, і мандрівники провели дуже неспокійну ніч.

Другого дня погода не покращала. Дощ і сніг чергувались між собою. Темні хвилі з білими гребенями піни плавно накочувались на лівий борт, обливаючи бризками всю палубу. Довелося сидіти в кают-компанії, коротаючи час за балачками. Папочкін і Боровий, на яких погано впливала хитавиця, не з’являлися ні за сніданком, ні за обідом. Капітан сходив з свого поста в рубці тільки на короткий час. На щастя, шторм не був великий і за ніч навіть послабшав. Вранці спереду показалась темна маса острова Парамушир, найбільшого в північній частині Курильських, а праворуч видно було менші острови Маканруші та Онекотан з вулканом Тоорусир, з якого підіймався густий стовп диму. Вітер ущух, і дим ішов прямо вгору, розпливаючись у верхніх шарах атмосфери на сіру хмару, ледве помітну на похмурному небі. За кілька миль на південь із води велетенським стовпом прямо вгору підносилася скеля Авоссі, ніби велетенський чорний палець, що погрожував судну. Біла смуга прибою різко окреслювала його основу від поверхні моря, що при сірому освітленні здавалося оливково-зеленим.

— Які похмурі ці острови! — вигукнув Папочкін, вийшовши на палубу при звістці, що видно землю. — Чорні й червонуваті понурі скелі, сланкий чагарник.

— І постійні тумани; влітку дощі, взимку хуртовини, — додав Труханов. — І все-таки люди живуть тут.

— Курильські острови поспіль вулканічного походження, — пояснив Каштанов. — На них налічують двадцять три вулкани, з яких шістнадцять діють більш-менш постійно. Це пасмо, що з’єднує Камчатку з Японією, тягнеться по західному краю великого провалу морського дна, западини Тускарора, яка досягає дев’яти з половиною тисяч метрів глибини. Лінії великих розламів земної кори звичайно супроводжуються вулканами, а часті землетруси доводять, що рухи в земній корі ще тривають і рівновага порушується.

Після полудня ходовий вітер дав змогу розпустити всі паруси, і «Полярна зоря» з подвоєною швидкістю понеслась до Камчатки, яку вже видно було на горизонті. Незабаром зрівнялися з мисом Лопатка, а потім перед очима мандрівників простягнулася лінія вулканів-сопок. Одні були конічні, інші притуплені, з’єднані одна з одною рівними гребенями невисоких хребтів. Сніг, що вкривав стрункі конуси сопок та гребінь проміжного хребта, яскраво білів на темному фоні неба. Місячна ніч дала змогу безпечно ввійти у вузькі ворота Авачинської бухти. Прибравши вітрила, «Полярна зоря» тихим ходом пройшла між високими скелями воріт і. опинилася в великій бухті, на берегах якої жоден вогник не виказував присутності людини. Було вже за північ, і маленьке місто Петропавловськ давно спало. Спокійні води бухти відсвічували сріблом при яскравому світлі місяця, а на півночі, в далечині, підносився стрункий конус Авачинської сопки, ніби білий привид на темному фоні неба. В повітрі відчувався легкий морозець. Здавалося, що Камчатка ще в обіймах зимового сну.