Кір Буличов - Біла сукня Попелюшки

— Це військова хитрість. Тоді твій батько повірить, що ти до нього повернешся живою й неушкодженою. Навіщо інакше мені, блискучому космонавтові з Далекого флоту, просити руки його дочки без упевненості, що цю руку я врешті-решт отримаю.

— Ви самовпевнені, космонавте.

— Ні, я так приховую свою несміливість. Мій суперник мене перевершує по всіх статтях.

— Ван?

— З першого моменту моєї появи на Проекті він здогадався, навіщо я сюди завітав. Ти б чула, як він накинувся на мене за те, що я йшов до Станції на ручному керуванні.

— Дурний, він думав про нас. Ми спимо на хмарах. Ти міг мене вбити.

— Тим більше він перевершує мене благородством і вірністю.

— Він мій друг. Він мій найкращий друг. Ти зовсім інше. До побачення, гусаре Павлиш.

Птах дивився через плече Павлиша на двері.

У дверях стояв Ван. Він, видно, стояв давно, усе чув.

— Вантажівка готова, — вимовив він, — ми відлітаємо.

Обернувся, і його підошви відбили дріб, що затихав удалині, по сходинках кам’яних сходів.

— Видужуй, — побажав Павлиш, доторкнувшись до м’якого крила…

Коли вантажівка приземлилася на планетоїді, Ван сказав:

— Ти йди, там корабель чекає, а я залишуся тут. Потрібно пригледіти за розвантаженням.

— До побачення, Ване. Мабуть, ми з тобою ще побачимося.

— Мабуть. Галактика стала тісною.

Павлиш протягнув руку.

— Так, — сказав Ван, — я зовсім забув.

Він нагнувся, дістав із ящика під пультом загорнутий у пластик плаский квадратний пакет.

— Це тобі. На пам’ять.

— Що це?

— Подивишся на кораблі.

Коли Павлиш розгорнув на кораблі пакет, виявилось, що це портрет Марини в тонко вирізаній з нефриту рамці.