Василь Базів - Кінець світу. Том 1. До…

Росіяни били себе в груди і клялися на чому світ стоїть, що вікінгам ввижається. Бо ніколи стоянки кремлівських субмарин у норвезьких територіальних водах не було і не могло бути.

То був момент, коли тривала окупація Східної і Центральної Європи із 1945 року Червоною Армією якось незбагненно добровільно завершувалася, тому росіянам, що буває рідко із європейцями, вірили.

А куди дінешся. Тим паче що звична і підозріла підводна метушня наче уляглася. Хоча скандинави залишалися при своїй думці, бо те, що рій субмарин терся об їхні холодні береги, було для них як два рази по два.

Якби вони звернулися офіційно не до Єльцина, а до легендарного Командувача Військово–морськими силами СРСР, адмірала Горшкова, то отримали б не традиційне російське «нєт», а відповідь, близьку до ймовірної або точної.

Згаданого адмірала я пам’ятаю ще із шкільних років, коли він стояв поруч із Леонідом Брежнєвим на трибуні і був такою ж легендою на морі, як Жуков на суші.

Що таке «холодна війна» не наземна, а підводна, — окрема захоплююча сага, бо там, на глибині, практично ніколи не було холодно. Там не раз усе було на волоску, коли ядерні тягачі США і СРСР дивом розминалися, щоб не зіткнутися у царстві Нептуна лоб у лоб.

Напруга підводної міжнародної обстановки була постійно на рівні Карибської кризи, допоки американці і росіяни не збагнули — у Світовому океані вони не одні.

Але змирилися з цим у смертельно небезпечний спосіб. 5 жовтня 1960 року радіолокаційна станція США у Гренландії забила тривогу небаченого після гарячої війни алярму — з боку СРСР рухається ціла армада ракет у напрямі США. Ті, що сигналізували з РЛС, не сумнівалися — совіти напали на Америку. Світова війна стала фактом. У штабі стратегічної авіації у місті Омаха оголосили тривогу. В одну мить у повітря піднялися бомбардувальники із ядерною зброєю на борту. З хвилини на хвилину пілоти чекали команду із Пентагону про нанесення удару у відповідь по об’єктах на території Радянського Союзу і східного блоку.

Поки тривала ця пауза, «радянські» ракети раптом розвернулися і помчали у протилежному напрямі, а відтак зовсім пропали із радарів ППО США.

То були не ракети із СРСР, а НЛО із космосу. Але світова війна не розпочалася з іншої причини. Та сама команда про фатальний удар у відповідь не поступила тому, що… айсберг перерізав кабель, від чого втратився зв’язок із Пентагоном, звідки наказ бити по Москві таки віддали!

Хто посунув айсберг, який врятував світ? Може, ті, що так необачно спонукали двоногих «сліпих кошенят» сплутати їхні літальні апарати зі своїми недолугими ракетами і мало не самознищили себе.

Згодом уже екс–шеф ЦРУ Р. Хілленкоттер у різкій формі закликав Конгрес США перестати гратися з вогнем, тобто приховувати інформацію про НЛО і робити вигляд, що вони не існують. Догратися можна до знищення людства і планети. Його підтримав командувач військ ППО НАТО у Центральній Європі, генерал Шассі, який у своїй доповідній писав відкритим текстом: «Якщо ми й надалі будемо заперечувати існування НЛО, в один прекрасний день їх сприймуть за керовані ракети противника, і може статися найгірше».

Врешті, у «Договорі про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни», який підписали СРСР і США у 1971 році, за наполяганням військових і вчених політики записали, що «обидві сторони зобов’язуються негайно повідомляти одна одну про виявлення непізнаних об’єктів системами попередження про ракетний напад».

Між собою розібралися. Але безпрецедентна, прямо скажемо, міжпланетна морська битва біля берегів Пуерто–Рико все ж відбулася. Американці проводили широкомасштабні навчання своїх Військово–морських сил. Рейдували один поза іншим авіаносець «Уосп», ціла армада ескортних кораблів, ясна річ, мало не флотилія субмарин, а у повітрі — протичовнові літаки.

За планом маневрів, відпрацьовувалася техніка виявлення корабля противника. Ймовірного корабля ймовірного противника. Бо росіян тоді поруч Пуерто–Рико не було.

Але раптом противник виявився справжнім. Підводне НЛО кружляло навколо американської армії зі швидкістю, невідомою для людської морської справи, — 300 кілометрів за годину. Відтак пірнало на глибину, чого люди ще далеко не навчилися робити — на шість кілометрів углиб. І був «вірогідний противник» розмірів немислимих для підводного флоту США чи СРСР. Гостя запеленгували і забили тривогу.

Мало сказати — позаштатна ситуація. Врешті, відбулося зіткнення. Випадково, а може, й ні. Рознесло на тріски американський корабель і гостьову субмарину. Земні організатори маневрів хотіли прибрати із води уламки на місці «загибелі ескадри», але їх туди не допустила… інопланетна флотилія. Подібні до загиблого НЛО у стислий час опинилися на місці катастрофи, а відтак зникли, як і з’явилися.