Але Варкан не рухався. Артем перевів безпорадний погляд на Івана Семеновича. Той опустив очі. Дмитро Борисович відвернувся теж. Обом було важко дивитись на Артема.
Повільно Артем відсунувся від тіла свого друга. Він подивився на його обличчя ще раз.
— Прощай, Варкане! — сказав він похмуро, але твердо. — Прощай, самовідданий товаришу мій!..
Над скелями з свистом пролетів спис. Він, розгойдуючись, упав і брязнув об камінь між Артемом і Варканом. Вороги переходили в наступ. Мабуть, вони вимушені були наступати, щоб, вибивши звідси вчених, зайняти самим цю зручну позицію й захищатися далі від повсталих, що наближалися сюди?.. Так чи інакше, це був наступ. Ще два списи впали біля друзів, на щастя, не зачепивши нікого.
Кілька воїнів Варкана, що охороняли підступи, нерішуче озирнулися. Вони дивились на нерухоме тіло Варкана. Вони перемовились між собою й кинули свої місця та зникли в тому напрямі, де стояли коні. Один з них, обернувшись, покликав учених, махнувши рукою: мовляв, ідіть за нами!
Артем нерішуче дивився їм услід: може, й справді, варт було б спробувати ще раз пробитися?.. Але Іван Семенович поклав руку йому на плече:
— Недоцільно, Артеме, — мовив він, мов розуміючи думки юнака. — Припустімо навіть, що нам пощастило б захопити коней. А далі?.. Це ж значить дати можливість Дорбатаєві та віщунам зайняти наше місце тут і, можливо, відбитися від повстанців. Хіба ми можемо припустити це?
— Звісно, ні. Це було б зрадою з нашого боку.
— Так от, — говорив далі Іван Семенович, — нам треба затримати тут старшин і Дорбатая, навіть відбити їх можливу атаку. Немає сумніву, що повстанці, впоравшись там, — він махнув рукою в напрямі могили, — поспішать сюди. І коли вони затиснуть тут, під скелями, Дорбатая з віщунами, — ми сумлінно допоможемо нашим друзям завершити перемогу… до речі, звільнимося остаточно й самі, — додав він весело.
Очима геолог тим часом вивчав місцевість.
— Думаю, що це розуміють і наші вороги. Ось чому я певний, що вони зроблять спробу атакувати нас, щоб захопити нашу дуже зручну для оборони позицію. Так. Напасти вони можуть тільки звідси й звідси, — показав він два напрямки. — Я беру собі цю точку. А ви, Артеме, беріть цю. Закуримо, Артеме! І щоб у вас була напоготові запасна цигарка. Настав час вжити нашу зброю!
Майданчик серед скель, на якому засіли науковці, мав завдовжки метрів п’ятнадцять. Товариші скупчились на одному його краю, де скелі утворювали щось подібне до своєрідної колиски з кам’яними стінами. Перед товаришами, за невисокою стіною, була круча, під якою юрмилися вороги. Позаду височіло кам’яне урвище. Єдиний шлях відступу, на який раніше сподівався Артем, похилий боковий спуск, був відрізаний. Коней, приготованих для поранених, захопили вороги. Мабуть, так само захопили вони й кількох воїнів Варкана, що намагалися пробитись тим боковим спуском.
Вороги знизу не нападали. Чекали і вчені нагорі. Для них кожна хвилина затримки була корисна. Вдалині, внизу, в напрямі до могили, було видно, як шалено захищалися проти повстанців воїни старшин. Тепер доводилось визнати, що повстання відбувалось не так, як бажалося. Старшини встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо бачили, що інакше загинуть. Повстанці повільно тіснили їх, старшини з своїми воїнами відступали сюди, до скель, під якими зібралися віщуни. Свята армія Дорбатая не билася разом з старшинами і їхніми воїнами; вона воліла краще відсиджуватись тут, далі від жорстокого бою — і лише в крайньому разі нападати на чотирьох чужинців…
— Думаю, все ж таки, що вони підуть на штурм, — сказав Іван Семенович. — Давайте, Артеме! Діано, лежати. Тихо!
Собака лежала, поклавши голову на лапи. Вуха її безнастанно ворушилися, вона прислухалась до звуків бою, що доносились здаля, та до голосів віщунів під скелею.
— Звідси вони спочатку не бачитимуть нас, — указав Артем на край майданчика. — Нас захищають скелі. Може, хай наблизяться?.. Тоді буде певніше, Іване Семеновичу…
— Тсс! — прошепотів геолог. — Тсс!.. — Він вказав рукою на той самий край майданчика, про який казав щойно Артем.
Над ним повільно висувався металевий шолом. Ніби хтось хотів зазирнути на майданчик.
Дмитро Борисович схопив свою сокиру. Але Іван Семенович спинив його:
— По-перше, це тільки шолом. Не варт бити його. По-друге, Артем має рацію. Хай вони підійдуть вище. Ви готові, Артеме?
Артем показав кілька динамітних шашок, що лежали біля нього. До шашок були прикріплені коротенькі шматки бікфордового шнура.
Читать дальше