Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Першим спинився Іван Семенович, ударившись з розгону об великий камінь. Ні, бігти далі було безглуздям! Віщуни наздоженуть їх і спіймають, як у пастці!

Засапавшись, ледве вимовляючи слова, Іван Семенович сказав:

— Артеме, давайте… давайте мені останню шашку!.. Товариші, пробирайтеся далі… залиште мене тут…

— Але як же… — почав був Артем.

Проте геолог гримнув на нього:

— Ви чули, що я сказав? Вперед! І без балачок!

Він вихопив шашку в Артема з руки й побіг назад, до отвору, з-за якого вже лунали вигуки віщунів. Шашка диміла в його руці. Він спинився на мить і озирнувся: так, товариші вже далеко. Тоді Іван Семенович розмахнувся й кинув шашку в отвір. Простежив, як вона летіла в повітрі — малесенька чорна крапка, повернувся й побіг в глиб печери, навздогін товаришам.

Вибух страшної сили штовхнув його. Геолог мало не впав. Він біг, стрибаючи через каміння, аж поки не звалився на якийсь камінь.

А позад нього немов грім перекочувався серед скель. Уже зникло світло, яке пробивалося до того крізь отвір. Чорний дим і порох закрили його. Скелі, що стримували тиск верхньої частини урвища, впали, зрушені вибухом. Вони впали, закривши собою отвір, а на них падали інші, створюючи безладну велетенську купу уламків, що накопичувались більше й більше. Тепер печера, в якій опинились товариші, була відрізана. Віщуни залишилися зовні. Небезпека нападу минула. Гуркіт від падіння скель потроху вщухав. Тільки далека луна ще котилася під склепінням печери.

Нарешті стало тихо. Жодного звуку не долинало ззовні, цілковита тиша запанувала всередині печери. Темрява огорнула Івана Семеновича.

Він звівся на ноги, витер піт з чола, зітхнув. Де товариші?..

Годі було придивлятися. У чорній густій темряві не видно було нічого, не можна було помітити навіть власної руки перед очима… Де товариші?..

І враз вдалині спалахнув яскравий язичок полум’я. Карбідка! Її світло освітило скелі, що підносились високо вгору… та це ж не скелі! Ні, ні, це зовсім не звичайні скелі!..

Блискучі і стрункі підносились навколо геолога вгору конусоподібні сталагміти. Зверху звисали велетенські сталактити. Що це? Сталактитова печера? Така сама, як та, в якій вони опинилися перед зустріччю з газом, на початку всього цього?..

Геолог здивовано озирався. Так, сталактитова печера. Та чи ж та — невідомо. Проте це гігантська печера, якій не видно кінця-краю, крім височенної стіни позад нього. Стіни, в якій щойно закрився отвір, зроблений вибухом. Тепер замість того отвору безладно накопичені великі кам’яні уламки.

— Іване Семеновичу!.. — долинув до нього далекий вигук. Це був голос Артема. — Іване Семеновичу!..

— Чую, чую, — відгукнувся геолог і вперше широко посміхнувся.

Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки. Він проходив повз сталагміти, він нашвидку обдивлявся їх: такі самі, точнісінько такі самі, як і в тій печері!..

Першою Іван Семенович побачив Діану, що мчала йому назустріч, як метеор. Вона радісно облизала все його обличчя, і геолог не встиг перешкодити їй. Потім він побачив Артема, який тримав на довгому скіфському списі прив’язану карбідку. Тепер він опустив її. Адже Іван Семенович уже був близько.

Ось Ліда в скіфському жіночому вбранні. Ось Дмитро Борисович у скіфському металевому шоломі, з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого це вони всі такі сумні, стурбовані — всі, крім, звісно, Діани?

— Що з вами, товариші? — звернувся до них геолог. — Хіба ви не раді, що ми врятувалися? Адже минули всі небезпеки! І віщуни тепер нас не дістануть навіть стрілами…

Він помітив, що його жарт не справив ніякого враження на товаришів. Вони були засмучені.

— Та в чому річ? — запитав він знову. — Що сталося? Я питаю вас, — що з вами? Ми врятувалися, час би радіти, а ви… ех!.. Дмитре Борисовичу, ну?

Археолог знизав плечима:

— Звісно, від віщунів ми врятувалися, але… що робити далі?

— Як — що робити? — щиро здивувався Іван Семенович. — Шукати вихід.

Дмитро Борисович запитливо подивився на нього:

— Хм… а де його, на вашу думку, шукати той вихід? Ми ж не знаємо напряму… і взагалі, нічого не знаємо про цю печеру.

Іван Семенович голосно засміявся. Сміх його віддавався гучною луною між сталактитами.

— Дорогі мої товариші, я не пізнаю вас! — мовив він, нарешті. — Ми з вами врятувалися від головної небезпеки, від мечів і списів віщунів. Ми повертаємось додому. А ви, замість радіти, в розпач упали? Сором, сором який! Можна сказати, ми опинилися знов на нашій землі…