Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Велике коло простих скіфів і представників підвладних невеличких племен стояло круг могили. Воїни, мисливці, скотарі, жінки, діти — всі змішалися в одну юрбу. Майже нікого не лишилося біля возів та нашвидку поставлених наметів становимща. Тільки раби були ще там. Але й вони потроху сходились позаду юрби скіфів. Раби збиралися купками, одна недалеко одної. Здавалося, вони були чимсь збуджені. Але хіба не зрозуміло це було в таку годину, коли відбувалося поховання вождя? Та й хто звернув би на це увагу?..

Артем все-таки помітив, що купки рабів збиралися чомусь з одного боку юрби, далі від скель. Виходило так, ніби випадково вони опинилися на стороні, протилежній тій, звідки мав ударити загін Варкана. Юнак посміхнувся: Роніс чудово орієнтувався! Крім того, саме звідти було ближче до центра могили, де скупчились віщуни та старшини…

Варкан теж з задоволенням дивився на скупчення рабів, його зірке око помічало навіть, що плащі рабів не звисали так вільно, як завжди. Немовби кожен з рабів мав при собі якийсь вантаж… Це свідчило про те, що Роніс встиг роздати зброю. Поки що вона була захована…

Молодий скіф повернувся до Артема. Мовчки він узяв камінець і накреслив на скелі між собою й юнаком коло. З одного боку він намалював стрілу, що впиналася вістрям у коло. Потім швидким помахом він нарисував ще одну, з другого боку. І раптом наче схопив обома руками те коло і стиснув його. Очі його гостро дивились на Артема.

— Правильно. Так і буде! — ствердив юнак.

Журлива пісня гучнішала. Тепер її, здавалося, співали всі. Дорбатай підвів руки вгору, як і завжди робив під час відправ. Але цього разу то був сигнал. Відразу віщуни підійшли до колісниці Сколота, підняли набальзамоване тіло небіжчика й понесли його до могили.

Вони спустилися в яму й поклали там тіло на розіслані килими. Пісня то гучнішала, то вщухала, але не змовкала. Дорбатай застиг з високо піднесеними руками. Широкі рукава його одягу звисали з боків, як крила великого зловісного птаха.

Інші віщуни безупинно несли до могили майно Сколота: золоті чаші, оздоби, шолом, зброю — в тому числі і великий його меч з золотим держаком. Все це клалося навколо тіла старого вождя, на килими.

— Скільки дорогоцінностей! — прошепотів Дмитро Борисович.

— Для археологів готується, — відгукнувся Артем.

Тим часом до могили несли й несли інші речі. Великі казани з їжею, цілі туші забитих овець і кабанів, великі міхи з вином — все знаходило собі місце в надрах велетенської могили. Сколот і на тому світі мусив мати гідне себе майно й запаси харчів і зброї — так вірили скіфи.

Нарешті, перенесення майна ніби закінчилось. Вже не було вільного місця навколо тіла небіжчика, вже, здавалося здаля, не можна було й підійти до нього через велику кількість дорогоцінностей, зброї та їжі.

Варкан легенько підштовхнув Артема і вказав йому на той бік юрби. Тепер майже всі раби зібралися там. Може, це тільки здалося Артемові, але він ніби помітив в натовпі рабів виблиск зброї…

«Наближається, наближається, — подумав він. — Чому ж Роніс не подає сигналу?.. І де все ж таки Ліда з Іваном Семеновичем?..»

Нова думка майнула йому: видно, Роніс тому й не подає сигналу, що товариші Артемові перебувають десь у незручному місці.

Раптом Артем почув, як коротко і схвильовано гавкнула Діана, що лежала на скелі поруч з ним. І в той самий час його схопив за руку Дмитро Борисович:

— Ось вони! Ось!

Кілька віщунів привели до могили Ліду й Івана Семеновича. Вони йшли вільно, ніщо не заважало їм, крім, хіба, того, що вони бачили навколо себе вартових віщунів. Ліда оглядалась на всі боки, мов шукаючи когось. Іван Семенович кілька разів глянув поверх голів вартових сюди, в бік скель, де лежав загін.

— Знає, знає, звідки ми прийдемо! — з радістю відзначив Артем. — От молодець Роніс! Встиг повідомити!..

Ліда й Іван Семенович спинилися недалеко могили. На щастя, вони були недостойні стояти всередині, там, де скупчилися всі віщуни й старшини. Це полегшувало визволення: так, принаймні, подумав Артем.

Два старі воїни вели тепер до могили вороного жеребця Сколотового. Кінь ішов неохоче, він кидався в сторони. Але його міцно тримали за поводи. Ось він спинився внизу, біля майна Сколота. До нього підійшов поважний віщун з кинджалом. Блискавичним ударом він увігнав кинджал у струнку шию коня. Бризнула кров, кінь упав на передні ноги й забив задніми.

— Такий красень, такий чудовий кінь! — прошепотів Артем.