Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Що? — образився археолог.

— Та ви не сердьтеся, це ж правда. Такий самий ви довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте… я не те хотів сказати, слово честі, не те! — враз змінив Артем свій тон, бо побачив, що довга й суха рука Дмитра Борисовича ладнається схопити його за вухо. Це було б надто образливо: перед очима у всіх товаришів — і ось тобі, за вухо!..

Тому Артем замовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер металеві скіфські шоломи. На цьому наполіг Варкан; і Роніс підтримав його:

— Навіщо рискувати? Найулюбленіший скіфський удар — це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менш небезпеки… адже не знати, що може трапитися.

День у день великий скіфський похід посувався до Гер і день у день загін Варкана посувався слідом за ним. Загін то йшов позаду, то виходив убік і йшов паралельно великому походові, схований у високій рожевій траві. Це було потрібно зокрема й для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не уривався його особистий зв’язок з Лідою та Іваном Семеновичем.

Тепер цей зв’язок здійснювався без допомоги Діани. Не варт було посилати страшну для скіфів поскіну й нагадувати їм про себе. Зв’язок підтримували раби. Гартак приставив до Ліди двох рабинь. Він і гадки не мав, що ці рабині значно уважніше прислухалися до наказів Роніса та його помічників, ніж до його власних. Раби брали листи Ліди від рабинь і передавали їх в лісовий табір уночі. Зв’язок був сталий і певний.

…Розмова тривала далі. Тільки що Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая. Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав накази. Обличчя його було похмурим. Але ще похмурішим був Роніс. Мисливці розповіли, що Дорбатай готує нову велику відправу з жертвами. Тепер він влаштовував такі відправи майже щодня, і щодня гинули раби, яких віщуни приносили в жертву.

Роніс з сумом дивився в багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, поклав руку на плече:

— Заспокойся, друже, — сказав він. — Вже не довго лишилося ждати. Ще день-два. І тоді не буде більше такого. Чи віриш ти мені?

Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули.

— Я вірю тобі, Варкане, інакше не був би тут з тобою! І я твердо вірю в те, що ми переможемо. Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів!..

— Хіба це погано, Роніс? — здивовано запитав Варкан.

— Це заважає мені, Варкане, — зітхнув Роніс. — Я забуваю тоді про загальну справу і мрію лише про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував. І я думаю… коли Дорбатаєві пощастить врятуватися від моєї помсти… Тоді я не буду задоволений!

— Він не врятується, Роніс!

— Так, не врятується… поки я живий!

Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів:

— А якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане, я не боюсь нічого! Проте може трапитись так, що мені не пощастить зустрітися з моїм старим і найненависнішим ворогом. Це може бути. Випадкова стріла… чи сокира… і я, вбитий чи поранений, не зможу здійснити те, що палить мені груди. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, мені хочеться негайно ж власними руками розірвати горлянку старого злочинця!.. Слухай, Варкане! Чи друг ти мені?

— Навіщо ти питаєш? — з докором відповів Варкан.

— Слухай! Я ніколи ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти урочисто обіцяв мені виконати моє прохання. І коли я помру, а ти не виконаєш, — хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?

— Я слухаю тебе, Роніс.

— Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені самому вбити моєю власного рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката, Дорбатая, — вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання!

Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими кулаками, він перейшов на палкий пристрасний шепіт, і той шепіт уривався з судорожними зітханнями, наче грекові бракувало повітря.

— Убий його!.. Убий, Варкане! Поклянися мені!..

Варкан поклав руку на держак меча. Обличчя його було суворе й рішуче:

— Клянусь тобі, Роніс, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його. І тільки тоді ми заспокоїмось, коли, нарешті, сконає наш спільний ворог! Клянусь тобі, Роніс!