Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Ні! Вони брешуть, ці ворожбити! Я не винний!

— Привести інших, — наказав Дорбатай спокійно. — Виконаємо наш звичай!

Тепер прийшло шість ворожбитів, — вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав звичай, якщо обвинувачений опирався й не визнавав того, що сказали перші троє ворожбитів.

Ці шестеро, повороживши, сказали:

— Він винний! Він цілком винний, — так кажуть боги! І боги вимагають суворо покарати його!

І знову скіф відкинув обвинувачення. Тоді прийшло дванадцять ворожбитів — знов удвоє більше. І ці дванадцять підтвердили:

— Він винний! Так кажуть боги. Боги вимагають кари!

Цього було вже досить. Звичай був виконаний. Дорбатай махнув рукою, і віщуни підвезли заздалегідь приготований віз, наповнений сухим хмизом. У віз запряжені були люті бугаї. Молодого скіфа поклали зв’язаного у віз, заткнули йому рота, накрили хмизом. Потім запалили хмиз і вдарили бугаїв. Злякані тварини побігли в степ, увозячи за собою рухоме вогнище, де в горящому хмизі лежала жива людина, яка не могла ні крикнути, ні ворухнути зв’язаними руками й ногами…

А Дорбатай, простеживши поглядом вогняний шлях воза, підвів руки вгору й наказав молитися богам і дякувати їм за те, що вони вказали злочинця.

Двоє інших мисливців загинули не так урочисто. Одного з них уночі зарубали віщуни. Вони сказали потім, що то був злочинець, який потай молився грецьким богам. Другий загинув під час полювання від списа, який, мовляв, сам упав з неба. Так говорили перелякані учасники полювання. Але Дорбатай добре знав про цю участь богів… бо він сам віддав наказ одному з віщунів сидіти на дереві і ждати наближення мисливця, щоб кинути в нього списа…

Не мали в цьому сумніву й Варкан з його товаришами. Зрозуміло, що загін у лісі весь час збільшувався. До нього приходили всі ті, кому безпосередньо загрожувала небезпека помсти Дорбатая і старшин. Поодинці Дорбатай міг повбивати їх усіх — своїх ворогів; а тут, усі вкупі, вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася на багатьох мисливців і скотарів, що потай нарікали на вчинки віщунів.

Проте поповнення загону не обмежувалося цим. Щоправда, Варкан твердо вирішив уникати будь-яких сутичок з силами Дорбатая і старшин до слушного моменту. Треба було берегти свої власні сили і приспати пильність старого віщуна. Єдине, що дозволяв собі Варкан, це час від часу відбивати вночі коней від табунів та худобу з отар.

Ця програма виконувалась бездоганно. Правда, Варканові допомагали й інші обставини. За священними звичаями скіфів, не можна було воювати ні з ким, доки тіло померлого великого вождя не буде поховане. Скіфи мали право тільки захищатися в разі якого-небудь нападу. Але загін Варкана не поспішав нападати.

Артем жартував:

— Все одно, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад. Цей великий похід скіфів — як великі юрми перського царя Дарія. А ми тут — як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід? Обов’язково треба було б віддячити старому Ормадові…

Артем і Дмитро Борисович вже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем зацікавився луком і стрілами. Йому дуже подобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, Артем безупинно тренувався. Тепер він влучав у стовбур дерева на віддалі п’ятнадцяти метрів. Це був успіх, але юнакові було ще далеко до вправності Варкана або когось із скіфських мисливців чи воїнів. Вони без промаху влучали в той самий стовбур з віддалі тридцяти і сорока метрів. Крім того, Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо не заважало йому. Досить було юнакові хоч трохи хвилюватися, бачачи перед собою не стовбур дерева, а якусь живу мету — зайця чи лисицю — як стріли його починали летіти далеко від цілі.

Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно, його худорлява постать, його довгі сухі руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той примушений був захищатися цілком серйозно. Блискуча сокира в руках Дмитра Борисовича була справжньою й загрозливою зброєю.

— Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, — жартував Артем. — Надто ви з цією сокирою подібні до славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського… того самого, що захищав прекрасну Дульцінею.