Галина Пагутяк: Господар

Почувши слова кохання, які говорили одне одному чоловік і жінка, ласки дійшли до висновку, що кохання породжує музику і що музика — це голос кохання. Цього їм було досить, і вони більше не набридали людям, коли ті любилися, а ходили на концерти у філармонію. Слух у них так розвинувся, що ласки відчували найменшу фальшиву ноту й бурхливо висловлювали своє обурення оркестрантам.

Мабуть, я ніколи не стану серйозним. Зараз відчуваю в собі нехіть писати далі про всю цю історію, котра не робить честі людям, а значить, і мені. Може, воно пройде. Я не здатний відвернути своїх думок від тебе. Та й пишу лише. тому, що сподіваюсь колись прочитати оце тобі. Ти мусиш знати про ласків, Саву, вчителя. Я не пішов за ним, бо не готовий був забути про все на світі, крім Вищого, отже, про тебе також. Я й досі не пішов. Чекаю тебе отут. Як я можу допомогти тобі, коли ти сама цього не хочеш, коли твій розум затьмарений уже більше року і немає надії прорватись в те жахливе місце, де поряд існують спокій безжурний ї спокій вдаваний, ненависть запекла і ненависть прихована, де одні мають свободу, не потребуючи її, а інші не мають нічого?

Якби ти опинилась на галявині серед ласків, могла їх гладити чи просто милуватись ними, ти б видужала, не тікала б від мене} не ухилялася б від моїх поцілунків. Ти не належиш мені, ти не належиш нікому, бідна моя хвора дівчинкоу що з тобою трапилось тоді?

Міранда. Вона сиділа на сходах будинку, дивилася на море, але боялась води. Боялась кудись далеко йти. Боялась залишатись сама в кімнаті. Її батьки загинули в авіакатастрофі’. Міранда по-дитячому не вірила в це, сподіваючись, що батьки повернуться.

Я не міг залишити її саму. Ми не розлучались навіть вночі. Я й досі здригаюсь, коли згадую теплий подих на своєму плечі. Ми ще тоді не підозрювали, що таке справжня близькість, але я не знаю кращого відчуття за те, коли ми гріли одне одного холодними ночами. Я більше не обнімав і не обніму жодної дівчини, крій Міранди. Не розтанув запах її шкіри, волосся, гіркуватий присмак уст. Я зрозумів, чому ти боялася. Ми, кожен по-своєму, намагаємось повернутись лицем до мудрого світу, котрий зветься природою. Ми винні перед ним, і ця вина мучить нас. Чекаємо звідусіль підступності. А я вже нічого не боюся, бо втратив найдорожчих мені людей, яких потребував більше, ніж вони потребували мене.

Ніхто зараз не вірить книгам, а це єдиний спосіб побачити те страшне й гарне.

Якби ласки могли дивитись на усе збоку, вони б так не мучились. Для них навіть резервація, кількасот квадратних кілометрів, обгороджених металевою сіткою, видалася б місцем для медитацій. Вони таки вивели людей з рівноваги. Спочатку в домівках, установах, школах, танцзалах встановили сигналізацію. Як тільки котрийсь із ласків брався за клямку, електронний пристрій видавав жахливий звук, що імітував чвакання болота. Це на якийсь час допомогло. Але одного чудового дня всі пристрої вийшли з ладу. Ласки знову поновили свої відвідини. Здавалось, ще трохи — і вони почнуть давати людям поради, як їм жити. Цивілізація, котрою так гордились, перетвориться в казна-що.

Розплющу очі, побачу прозору стелю й одразу забуду, хто мені снився. За ніч вітер натрусив на дах листя. Хай лежить: його так гарно просвічує сонце.

Середина літа. Сьогодні мій день народження. Кожного разу до мене приходив учитель. Ніби між іншим. Ми з ним сиділи і розмовляли, пили каву. Десь о четвертій з’являвся робот-поштар. Він приносив мені подарунки від батьків, їхніми голосами вітав мене. Батьки, напевно, вважали, що я зовсім дорослий. Дарували різні дорогі й непотрібні речі: вечірні костюми, завеликі на мене, хронометри, записи наймодніших пісень, безгучну рушницю для полювання на птахів. Я тримав ці скарби в стінній шафі або згодом обмінював на щось інше в знайомих хлопців. Воно було мені непотрібне, навіть рушниця, котра стріляла несхибно, досить було їй вказати жертву. Вона досі валялася десь в кутку, хоч я й не збирався полювати на птахів. Втім, якщо я сьогодні подамся у мандри, чи завтра, чи через рік… Можливо, доведеться захищатись. Не від птахів, звичайно. Птахи мене будять щоранку своїм співом. Сьогодні мені 16 років. Відчуваю полегкість, наче досі цей шістнадцятий рік сидів у гравюрі, на котрій зображені дерева взимку. Їхнє гілля утворює неповторний візерунок на білому тлі, аж стає моторошно від намагання дерев заповнити порожнечу. Рік припав десь до он тої покривленої галузки, а тепер зістрибнув — отже, не боюсь більше тієї картини,