Галина Пагутяк - Господар

— Звісно, — сказав Сава і подивився на найстаршого сина.

Вітерниця піймала його погляд і посміхнулась так гарно, як давно уже не посміхалась.

— Ти така ж, як і тоді…

— Я й це свято зробила для того, щоб почути ці слова.

— А завтра буде свято? — спитав шестирічний синок. — Ти ж, мамо, зустрічаєшся з татом кожного дня.

— Ні, завтра не буде свята. Тобто ти, якщо хочеш, можеш вигадати собі якесь інше свято. Ти розумієш, що означає «вперше»?

— Я вчора вперше підмів подвір’я.

— А я вперше впав у калюжу!

— Вперше? А минулого тижня кого ми витягали з баюри? Ти ще верещав! — перебили інші діти.

— А ця калюжа з’явилась тільки учора. Я вперше впав у цю калюжу. То свято, коли робиш щось уперше?!

— Ні, - відказав Сава. — Коли робиш щось гарне, то і тоді свято, не має значення, чи вперше це, чи ні. Зрозуміли?

— Зрозуміли!

— Савонько, налий соку в чашку. Це, діти, не простий сік. Він з яблуні, яка цього року вперше вродила. І садив її знаєте хто? Анастас.

Це був їхній перший син.

Сава обережно налив соку і передав чашку дружині.

— Ми вип’ємо кожен з цієї чашки в честь нашого свята.

І хоча вона не сказала «обережніше», Сава бачив, що

цю чашку ніхто не повинен розбити. Коли вуста його торкнулись гладенького краю чашки і в рот потекла терпка холодна волога, Сава відчув якийсь побожний захват. Гамуючи тремтіння рук, він передав чашку найстаршому синові. Той хутко вхопив її обома долонями, як ловив яблуко, коли воно падало з гілки. «Якщо хтось із них розіб’є чашку, — подумав Сава, — значить, так треба і я не буду сваритись».

— Мамо, а на тій зірці, куди я полечу, буде багато таких чашок?

— Якщо ми й полетимо на зірку, то усі разом. Одну я тебе нізащо не відпущу. Савонько, прочитай нам вірша. Хай у ньому буде про все це…

Сава підвівся, дістав книжку, таку стару, що її сторінки нагадували осіннє листя, ладне ось-ось відірватись од гілки; постояв хвильку, щось пригадуючи, потім прочитав:

— Таке? — спитав Сава Вітерницю.

Та ледь помітним рухом показала на дітей. Вони сиділи принишклі, не зводячи очей з чашки, котра знову стояла посеред столу.

— Вам подобається цей вірш? — спитав Сава.

— Подобається! — відповіли діти. — А чому велетні боролись?

— Це було дуже давно, — сказала Вітерниця. — Жили собі два велетні. Їх ніхто не міг подужати. Всі від них тікали. Велетні робили багато зла, калічили людей, гадаючи, що їм не боляче. Так іноді робите ви, наступаючи на комаху. Люди довго думали, як їм позбутись тих забіяк, доки не придумали послати до велетнів мишку. Вночі, коли брати спали, вона вкусила одного за ногу, а сама сховалась. Велетень схопився і подумав, що це брат його вкусив. Мишка вкусила другого брата, і той подумав те саме. От вони й почали битись, і б’ються досі, бо не можуть подужати один одного.

— Але ж вірш не про це! — вигукнув Сава. — Ти забула про чудо.

— Хіба не чудо, що на світі є двоє однаково сильних людей?

— А ми з тобою?

— Ні.

— Чому?

— Ми різні і доповнюємо одне одного. Рано чи пізно я здамся, а ти ні, Савонько. Треба, щоб у дітей були свята, інакше вони покинуть нас.

— Що ти вигадуєш? Куди вони підуть? У пустелю?

— Хоч би й у пустелю. Отак ми одного ранку прокинемось і побачимо, що пішов наш найстарший син, який вирішив почати все спочатку. Тобі ніколи не хотілося знати, що там, за обрієм? Він буде йти, поки не забуде дороги додому…

— Тату, цього не буде, — втрутився Анастас, кремезний тринадцятилітній хлопчина. — Я ніколи нікуди не піду, хіба що колись захочу побудувати на горі будинок, звідки б усе було видно.

— Це одне й теж, синку, — зітхнула Вітерниця. — Давайте підемо до ласків у гості й принесемо їм гостинців. Хай вони знають, що у нас свято.

— А вони вже тут! — сказав Сава. Діти кинулись до вікон…

Був час, коли дітям страшенно подобалось ліпити з глини різні цяцьки. Вони ходили перемурзані глиною, і мати лаяла їх, бо нелегко було випрати стічьки одежі.

— Нехай, — казав Сава. — Нехай.

Він дивувався, що діти знали більше за нього, тобто їм була відома таємниця народження з безформного шмаття вологої червоної глини чоловічка, чи ласка, чи ще когось дивовижного. Глина оживала під їхніми пальцями. Створивши щось, діти не берегли його, а легковажно м’яли, щоб зліпити іншу річ. Вони ліпили подобу світу, однакового в кольорі, але розмаїтого в формах. І цей світ гинув. Якби дати їм силу, діти б зруйнували всесвіт і створили його заново. Сава цього боявся. Він знав ціну часові й роботі. Все мало приносити плоди. І водночас тішився, бо таким чином діти пізнавали світ, руйнуючи його. А він пізнавав — будуючи.