Галина Пагутяк - Господар

Вона хотіла мати одну-єдину дитину, котра б належала тільки їй. Але жорстока зірка, одного разу подарувавши жадане дитя, кожної весни пробуджувала в ній жагу материнства. Діти народжувались і народжувались, вона вже не знала їм ліку і невблаганно старіла від втоми й безперервних пологів.

Острів був надто маленький, щоб умістити всіх дітей. Вона благала в неба милосердя, бо не хотіла мати більше дітей, які були б приречені на голодну смерть. Діти підростали, й між ними почались чвари за плід, що впав на землю, за краплю води. Вони розділили острів на шматки і побудували собі хижки, люто сперечаючись на межі. Забули при цьому матір, котра не виходила з хатинки, колихаючи найменше дитя. Коли воно зіп’ялось на ноги й уперше переступило поріг, жінка зрозуміла, що їй не належить нічого, крім старої хатини й колиски. Що вона не має права підняти яблука з землі, бо лагідні звірі, яких посадили на ланцюги діти, перетворились у розлючених хижаків і розірвуть її, коли вона переступить через межу. І прийшли до неї діти, насінинки її роду, і мовили:

«Навіщо ти нас стільки народила? Через тебе ми усі мусимо стати безплідні, бо не зуміємо прогодувати власних дітей, Ти не дала нам ні сили, ні хитрощів, ні вміння вибратися звідси. Залиш цю халупу на своє останнє байстря і йди геть!»

І жінка знову і знову пливла по хвилях, залишаючи на великих і малих островах святе сім’я життя…

Я, як міг, тримався осторонь від пиятик, азартних ігор та бійок, на що начальство не бажало звертати уваги, очевидно, вважаючи потрібним виховним засобом. Ті хлопці, що приїхали зі мною, уже майже не відрізнялись від решти, хіба що були полохливіші і на їхню долю випадало більше стусанів. Я не вважав себе боягузом, але коли в їдальні якийсь здоровило, тупо посміхаючись, вибивав, наче ненароком, з рук миску, я нахилявся, чекаючи штовхана під зад, не кажучи ні слова, бо за спиною того здоровила стояло з тридцятеро таких самих негідників, готових розірвати тебе на шматки.

Те, що траплялось на Ерідані лише зрідка, тут було в повсякденному вжитку. Наша культура — це позолота на свинячій шкурі, від чого свиня не перестає бути свинею. Чого варті гігантські успіхи в науці й техніці, коли люди живуть за первісними законами: правда на боці сильнішого.

Я мовчки опускав очі, щоб ніхто не помітив у них ненависті. Ненавидіти дозволялося лише сусіду за столом, котрому перепав більший шматок м’яса.

Я не бачив тут дружби: ті, що були раніше друзями, намагалися про це забути в ім’я жорстокої боротьби за існування. Як я не остерігався, мені, однак, не пощастило уникнути підступу. Почалося все з того, що зникла моя торбинка. В ній не було нічого забороненого, але наше начальство, очевидно, вважало, що в доброго вояки, крім мундира й гвинтівки, не повинно бути ніяких речей. Зайві речі конфіскували, коли ми працювали надворі. Листи, які приходили до хлопців, — теж. Все це повикидали на смітник. Ясна річ, всі кинулися туди, але я припізнився, і торбинку прихопив хтось із своїх, торбинка ж була корисною річчю. Я, наче останній йолоп, ходив і просив, щоб мені її віддали, принаймні її вміст. Нарешті мене пошкодував хлопець, сказавши, що торбинка в нього і він її віддасть за пляшку спирту. Чи варто казати, що цей хлопець належав до старших. Наші ще не встигли настільки знахабніти. Я сказав йому якомога спокійніше, що торбинку можу подарувати, хай віддасть мені те, що знайшов у ній. Він схопився на рівні й загорлав на цілу казарму:

— Він мені дарує! Чи ви бачите, яка мені випала честь!

Якби я знав, що він хворий, то б не зв’язувався. Хлопець затрусився, запінився, впав на землю і почав качатися. Я не міг на це дивитися і кинувся йому на допомогу, але ці епілептики мають диявольську силу. За лічені хвилини одяг його перетворився в брудне ганчір’я, а з розбитої голови текла кров.

— Дайте ложку! — гукнув я. — Треба розтулити йому зуби!

Поки я мучився з ним, встиг теж покривавитись. Хлопця забрали в лазарет, і я залишився віч-на-віч з мовчазною юрбою. Коли я рушив до умивальника, один з тих, що стояли коло дверей, сказав:

— Я давно вже до тебе приглядаюся, Тітусе…

— Ну, то й що? — відповів я, не піднімаючи голови.

— Побачиш що!

Вночі я щосили боровся зі сном, бо не хотів, щоб мене застукали зненацька. Хто спить, хто не спить, — всі причаїлись тихенько, як миші, наче від поруху щось може змінитись. Темрява ще більше сковує, ніж білий день. Тільки чути, як б’ється серце, швидко-швидко. Нічого, воно нарешті втомиться, і я все-таки засну.