Галина Пагутяк - Господар

— Знаєш, що мене найбільше турбує? — відверто глянула на нього Вітерниця. — Те, що я тобі видаюся не живою істотою, а якимось привидом. З’явилася так несподівано… Для мене це не є несподіванкою, але що б ти не говорив зараз, я для тебе нереальна. Я тут сиділа і думала: а якщо я тобі раптом не сподобаюся…

— Хіба ти можеш не сподобатися? Ти трішки почекай — і я звикну до тебе.

— Скажи, а тобі було дуже важко тут самому?

— Я думав, ти все знаєш.

— Звідки ж я можу знати? — здивувалась Вітерниця. — Звідки я можу знати? Я можу лише здогадуватися.

— Я тобі розповім усе пізніше, а то зараз в голові казна-що робиться…

— Але ти теж не питай мене нічого.

— Я заберу тебе з собою!

— Не треба.

Сава не наполягав, бо куди б він її привів? У незграбну хижку, довкола якої нема жодного деревця?

— Не журись… Всьому є час. — Вона боязко торкнулась Савиної руки. — Я знаю, що я поспішила. Мені слід було прийти до тебе пізніше.

Губи в неї затремтіли. Сава мовчав.

— Ну, я піду…

Дівчина ворухнулась і глянула кудись убік.

— Нікуди ти не підеш!

— Піду!

Вітерниця заплакала. Сава обняв її за плечі:

— Вибач мені, вибач…

Він цілував їй руки, геть не тямлячись від розпачу.

— Але ж я все одно піду…

— Господи! — не витримав Сава. — Не говори цього слова, бо в мене розірветься серце!

Три дні й три ночі Сава не випускав її з обіймів. Вони засинали на мить, і знову все починалось спочатку. Не було ні сонця, ні зірок, ні хмар, світ увесь розчинився в їхній плоті. Не було думок, лише невгамовна спрага. Не було ні Сави, ні Вітерниці, лише одна істота, вщерть переповнена радістю і ніжністю. Всі жінки і всі чоловіки на світі перелились в цю істоту, мовчазну і прекрасну.

Четвертого дня, ополудні, вони знову стали Вітерницею і Савою. Сава побачив, як втомилась його кохана, стала аж наче прозорішою. Він приніс їй в долонях води і нарвав для неї ягід.

Навколо піднімалась прим’ята трава.

— Я дуже втомилась, — сказала Вітерниця, коли Сава провів пальцем по її руці. — Залиш мене саму. Я ще повернусь. Я тобі обіцяю. Клянусь…

Вона заплакала.

— Бідненька… — сказав Сава. — Це я тебе замучив…

Він поцілував її.

— Я прийду завтра.

Вона похитала головою:

— Я сама тебе покличу… Колись…

Через кілька хвилин геть задиханий Сава вернувся, але Вітерниця зникла. Він погукав її тихо, потім голосніше, але тільки луна відізвалась у скелях.

Як же це так?..

«Я збудую дім, — втішив себе Сава. — Гарний великий дім для нас, і сплету кошик для дітей. Вона повернеться. Ось тут буде сад. Всюди ростимуть дерева. По всій землі. Сюди прилетять птахи. Я насаджу повно квітів. Вона сидітиме в цих квітах, і ввечері я буду класти їй на коліна голову і дивитись в її очі».

Слава богу, за цей час нічого не трапилось. Ласки мирно паслися, сходило зерно, і Сава пригадав вірш, який читав узимку:

Присівши навпочіпки край поля, розтер між пальцями грудочку землі й посміхнувся. Ласки не вміли посміхатись. І не розмовляли з ним.

Який в неї гарний голос! Ніби музика. Треба спробувати передати його сопілкою. Коли вона повернеться, він спече їй хліба з зерна, вирощеного його руками. Для цього він збудує водяний млин тут, на річці. Сава відчув сильний голод, адже кілька днів уже нічого не їв. Увійшов у дім впевненою ходою, наче справжній господар. Розпалив вогонь, зварив юшку, спік картоплю. Навіть налив собі вина. Не рятувався від холоду — пив з великої радості, урочисто, по краплині. І якщо сьогодні він не став носити каміння, то це з нагоди свята. Не можна без свят, аж ніяк не можна.

З будинком довелося почекати. Сава добудував житло для ласків. Вдень він не працював, бо від спеки глина пересихала. Тільки вечорами і вночі при світлі зірок. Потім довелося збирати урожай і знову сіяти. Сава мав тепер багато соломи й зерна. Встиг запастися сіном, коли почались дощі. Усе посвіжіло й зазеленіло. Саджанці дерев сягали уже до колін. Восени він збирався їх розсадити. Аж п’ятнадцять дерев! Їх було шістнадцять, але один саджанець всох. Сава не міг простити собі недогляду. Втім, не дерева, а сад, Сава інакше й не називав кволі паростки.

Трава, насіння якої він висіяв спочатку, швидко розросталася. Ласки рознесли насіння по всій долині. Самим сіном, що його Сава зібрав за літо, можна було прогодувати двісті ласків… А ще солома, зерно, городина. Сава дуже тішився з того.