Галина Пагутяк - Господар

— Саво, любий, ти верзеш щось таке, що ні в які ворота не лізе. Як шістнадцятирічне дівчисько. «Нещасний»! Все, що має статися, те станеться. Ти повинен викачатись в купі гною, яка зветься людьми. І, якщо ти не викачаєшся, тебе туди силоміць ткнуть!

— Ну, Томасе, — звертається до них раптом хлопець з-за сусіднього столика. — Вигляд у тебе ще цілком пристойний. Саво, ось прекрасна істота, яка навчається в університеті, виявила палке бажання з тобою познайомив тися.

Сава незграбно встає, каже:

— Сава.

— Еліс, — говорить дівчина, яку, проте, не можна назвати прекрасною, бо очі в неї метушливі, неспокійні, а волосся коротко підстрижене.

Сава понад усе цінував у жінок довгі коси. Дівчині хочеться побалакати з Савою!..

Тепер Сава сидить навпроти дівчини і дивиться крадькома на годинник. Дев’ята. Півгодини він буде мучитися, якщо дівчина одразу не втече.

— Вибачте, але я трохи підслухала ваші розмови, хоч це й негарно. Мені весь час хотілося на вас дивитися.

— Можете помацати мої роги! — сказав Сава, котрий не вмів розмовляти з дівчатами. — Передсвідчитесь, що вони справжні.

— …Слухайте, а чому ви не вступаєте в університет? Мені здається, що ви були б його окрасою.

— Я чи мої роги?

— При чому тут ваші роги? Це — мутація. Всього-на-всього. Ви розумна й цікава людина. Вам потрібно вчитися.

Тут уже Сава не витримав:

— З якої б то речі ви лізете не в свої справи?

— Я — людина відверта, — посміхнулась дівчина й рішуче закотила один, а потім другий рукав сорочки. — Як тут жарко! Не думайте нічого поганого. Ви мені сподобались.

— А ви могли б… ну… вийти за мене чи за когось заміж і покинути університет та переїхати сюди?

— Ні, звичайно! Навчання — це єдине, чим я живу. Треба завжди думати про майбутнє.

— Я його уявляю собі таким, як сучасне, — буркнув Сава.

— Значить, у вас рабська кров. Ви нічого не прагнете досягнути!

— Я хочу мати дітей і робити все, щоб вони були щасливими й любили те, що я люблю.

— Але ж вони можуть бути схожі на вас!

— Я й хочу, щоб вони були схожі на мене.

— Так, цілком природне бажання. Воно здійсниться. У вас буде багато дітей, і вони будуть щасливі, бо любитимуть те, що любите ви. А далі?

— Далі? Ми з ними сядемо й вирішимо, що нам робити.

— А самі ви не змогли б щось зробити?

— Напевно, зміг би, але мало.

Така дивна розмова, ніби він давно чекав, щоб дати відповідь на ці запитання. Сава нікуди не може подітись від надміру жвавих темних очей, які нишпорять по ньому.

— О, це цікаво! Ви не вчили в школі логіки?

— Я вчився три роки в школі.

— Ага. Але до університету, я гадаю, ви втрапите. Ви ще надто молодий, щоб обзаводитись сім’єю.

— Знаєте, кого ви мені нагадуєте?

— Кого? — стрепенулась дівчина.

— Одного старшого наукового співробітника Інституту патології. Вибачте…

— Ні, ні… - відвертається дівчина. — Просто я вас уявляла іншим. Взагалі, стільки ходить легенд про Саву, хлопчика, який ходить в зоопарк… Мені весь час здавалось, що у вас повинна боліти голова і що ви дуже страждаєте.

— Раніше боліла. А що таке страждання — я не знаю.

— Бо ви ще не кохали.

— Звідки ви знаєте?

— Жінки завжди помічають такі речі, а моя майбутня професія зобов’язує взагалі все помічати. Ви, наприклад, боїтесь незнайомих людей. Правда, я не така вже страшна?

— Саво, без десяти десять! — ляскає хлопця по плечу Томас.

Сава вмить підхоплюється:

— Ну, мені треба йти. Добраніч?

— Куди ж ви? — спиняє його Еліс. — Ах, заждіть, я вас проведу. Я тут недалечко наймаю квартиру.

Сава йде ледь похитуючись, звісно, не від вина. Дощ ллє як з відра.

— Вибачте, — каже він твердо, хоча йому і солодко, і страшно в цій темряві. — Я мушу поспішати.

— Сховайте мене під свій плащ! — наказує дівчина. — Я вже геть мокра.

— Я вас не просив за мною йти, — каже Сава, відгортаючи полу плаща, і вирішує довести її до зупинки автобуса.

Їм удвох під одним плащем незручно. Дівчина тулиться до нього, плащ сповзає, вони спиняються посеред дороги. Сава не памтятає, що з ним робиться і хто в цьому винен. Це мокре волосся, гарячі губи. Вони переводять подих, не розплітаючи рук.

— Ходімо до мене, — шепоче Еліс.

— Я мушу йти додому.

— Ходімо до тебе!

— Не можна.

Дівчина легко вивільняється з його обіймів:

— Чому?

Замість відповіді Сава її цілує.

— Ходімо до мене. Я живу сама. Хоч на годину.

— Вибач, не можу. Я потім тобі все поясню.

— Твоя мати давно вже спить. Чого ти з нею панькаєшся, як з малою дитиною?