Галина Пагутяк - Господар

…Лев Сильвестр стояв на помості, войовниче вишкіривши вставлені зуби і погрозливо блискаючи скляними очима. Гладити його не дозволялось навіть дітям. Все-таки це був останній справжній лев на цьому світі. Батьки могли купити дітям лише іграшкових левів, яких було тисячі й усіх звали Сильвестрами. Щоб Сава заспокоївся, мама купила йому теж такого лева, і він клав його коло себе, коли спав, проте до зоопарку не перестав ходити.

Дні його дитинства були погідні й спокійні. Сава подорожував у думках і снах.

Через десять років Сава виріс вдвічі, набрався сили і, хоча й перестав ходити до зоопарку, ще не став дорослим. Він так і залишився дикуном, тобто не зміг прийняти стереотипу, без якого неможливо спокійно й безболісно проживати на цьому світі.

Лице й тіло він мав гарне, досконале, любив запливати далеко в море, не думаючи в цей час ні про що, навіть про смерть. Може, він відчував, що проживе дуже довго і помрб не самотнім. Ласки, залишені на Ерідані, потроху повиздихали від невідомих хвороб. Сава не мав з того втіхи, не почував особливих жалощів. Його вада, на думку марновірних людей, була спричинена чаклунськими витівками цих тварин, котрі, власне, й не вартували, щоб з ними панькалися, відправляючи на Селію.

Коріння було пущено доволі міцно. Народжувались діти, будувались міста, одні — більш комфортабельні, другі — менш, залежно від близькості до промислових об’єктів.

Але все було не те. З покоління в покоління у кров передавався панічний страх; переселенці, котрі прийшли в інший світ, схожий на рай і пекло водночас, але аж ніяк не на обжиту планету Земля. В дитинстві ми не знали, що ми чужаки, але згодом від нас не могли цього приховати. Коли доводилось зустрічати надто багато людей, стривожених і замкнених у собі, яких не втішали ні вітер, ні ласкаве сонечко, ні калюжі після дощу, ні звірі в клітках чи птахи в небі.

«Вони самі не знають, що хочуть! — говорив сусід Савиній матері. — Якого дідька травмувати дитячу психіку».

«Фізична травма іноді буває болючіша, ніж психічна! — відповідала Савина мама. — Може, я так думаю тому, що маю сина. Мені все життя буде здаватися, ніби його народила інша жінка, а мені підло підкинули це дитя. Ми з пізнього покоління переселенців і беззахисні. А тут не обійдешся без твердої чоловічої руки…»

Савина мати була гордою жінкою, хоч їй і довелось багато вистраждати. Вона не покинула Саву. Не одружилася з паперовим чоловіком, який невдовзі захистив дисертацію, основою якої були дослідження над Савою, і незабаром помер від якоїсь інфекції. Вона б могла вийти заміж навіть після цього, але їй раптом стало усе байдужісінько.

Вони перебрались з сином у маленький будиночок неподалік від моря, що складався з двох кімнат і кухні. Чим вони жили, сам бог знає. Мати годинами сиділа коло воріт і розмовляла з ким-небудь про себе і про Саву. Були то сусіди, випадкові перехожі. Виглядало, наче їй хотілось розмовляти з усім світом. В негоду мати зачинялась у своїй кімнаті й слухала радіо. Їла вона так мало, наче вирішила померти з голоду.

Закінчивши в чотирнадцять років школу і винісши звідти небагато знань, Сава пішов працювати. Ніяких бажань продовжувати навчання він не мав, та й хто б його утримував?

Сава влаштувався на невеличке риболовецьке судно. Море віддалило його ще більше від ласків. Робота була неважкою: допомагати рибалкам закидати й витягати сіть, перекладати живу рибу в бочки. Сава не звик до того, що зловлену рибу вбивають, а не відпускають на волю. І одного дня не встав о третій ранку, щоб іти на пристань, а тільки прокинувся, дивлячись з ліжка, як сходить сонце. Цей схід сонця він запам’ятав на все життя. Сонце незворушно виринало з-за збурених хвиль. Сава несподівано порівняв його з матір’ю, яка теж була незворушною, назавжди замкненою в собі. Все, що вона говорила, було неправдою. Сава знав, що неправда служить їй захистом. Мати не покинула його, і він її нізащо не покине. Він і так завдавав їй чимало прикрощів. Тільки б її не забрали до божевільні. Йому треба частіше бувати вдома. Материні розмови з перехожими й сусідами геть йому остогидли. Він і знайшов таку роботу, щоб менше потрапляти матері на очі. Рибалки не звертали уваги на його роги і взагалі мовчали, бо треба було працювати.

Сава перевернувся на бік, провівши долонею по гладенький стандартній стіні, де на цвяшку висів пучок прив’ялої трави. Вона міцно пахла, і Сава, ще не встигнувши вирішити, що ж він робитиме сьогодні, заснув знову.