Василь Бережний - В небі — Земля!

— Жаннето, — прошепотів він, не відриваючи від неї погляду, — а ви запишіть, запишіть…

— Що? — спочатку не зрозуміла Жаннета.

— Музику, яку ви чуєте… Микола ось хоче створити космічну симфонію… — І він подав їй аркуші нотного паперу.

Як освітилося її обличчя, коли вона почала читати ноти! Взяла олівець і швидко, в нервовому збудженні почала писати нотні значки. Раптом підвела голову:

— А що скаже Микола?

— Він буде радий!

— Гаразд, — усміхнулася дівчина. — Не сподобається — викреслить.

— Пишіть, пишіть… — Михайло милувався нею, ніжив її поглядом.

Розступилися гори, і перед очима космонавтів одкрилася чудова долина. Переливаючись самоцвітами, вона голубіла під яскравим сонцем, неначе море. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина внизу сяяла міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення, а на ньому уламок скелі, наче величезний зуб.

— Зупиніться! — у захваті гукнув Іван Макарович.

Загорський зробив коло і «повис» над голубою долиною. Всі, навіть Дік, були в захопленні. Спокійним і витриманим залишався тільки Робот.

Голубу долину позначили на карті, зафіксували на кіноплівці. Дік попросив посадити апарат. Коли Дік і Плугар пішли долиною, Загорському здалося, що вони йдуть по воді, по хвилях!

Дік узяв до кишені кілька самоцвітів. Іван Макарович і собі нахилився, підняв камінець і, поклавши на долоню, підійшов до Загорського. З камінця так і бризкало голубе проміння.

— Як ви вважаєте, Миколо, чи це не сапфір?

— Мабуть, що сапфір! — вигукнув Загорський.

— Навіть у каліфів із казок Шахерезади не було такого багатства, — сказав, підходячи, Дік.

— Цікаве явище природи! — захоплювався Микола.

— Так… Дуже цікаве, — задумливо промовив Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він указав на зуб розбитої скелі.

— Метеорит влучив? — спитав Микола.

— Можливо, й метеорит, — розмірковував Іван Макарович. — А може, це робота Сонця і холоду…

— Останнє, мабуть, ближче до істини, — вставив Дік.

— Повертаючись, ми ще дослідимо цю долину. А зараз рушаймо.

Навколо апарата дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину і її пасажирів. Але марно! З дюз вихопилось полум’я, і апарат вмить знявся вгору.

Знову гори, западини, чорні отвори кратерів.

І ось з-за обрію виплив величний цирк Тихо Браге. Над його центральною гіркою апарат піднімається вертикально вгору — на запаморочливу висоту. Як тільки Плугар почав фотографувати, Микола пішов на зниження. Загорський дивився вниз і знову не міг стримати свого захоплення:

— Це ж застиглий образ Сонця, грандіозний його малюнок, зроблений природою! Це — музика…

— Явище природи — музика? — іронічно перепитав Дік. — Як ви вважаєте, колего Робот?

Електронний «колега» наче тільки й ждав цього запитання.

— Є фізика, є кібернетика, є хімія, математика… — розважливо заговорив він. — А музики нема.

— Слушно сказано! — підхопив Дік. — Музика, взагалі те, що звуть красою, — вигадка слабких натур, тінь, яку вони кидають на природу. Отак, друже! — І Дік жартома поплескав електронного «колегу» по плечу.

Робот зненацька — хрясь його по шолому металевим кулаком.

— Перестаньте! — крикнув у мікрофон Плугар. — Помилка!

Робот зразу вгамувався, поклав «руки» на коліна — так, ніби нічого й не трапилося.

— В чому справа? — розгублено спитав Дік.

— Добре, що на вас міцний шолом… — сказав Плугар, знову взявшись за кіноапарат. — Це вступив у дію захист. До нього не можна доторкатися.

— А-а… — пробурмотів Дік. — Знатиму.

Тим часом апарат зовсім знизився, а ще через хвилину Загорський плавно поставив його на амортизатори.

Коли осіла пилюка, вони всі, в тому числі й Робот, розстебнули паси, що втримували їх на сидіннях, і легко зіскочили з платформи.

Дік з Роботом пішов «полювати на мінерали».

Поки Іван Макарович встановлював рацію і апаратуру для спостережень за супутником, Загорський підкотив літальний апарат під «козирок» найближчої скелі (на випадок метеоритного бомбардування) і подався оглянути урвище, яке нагадувало йому русло висохлої ріки. Заблудитися він не боявся, бо залишав розмашисті сліди у віковічному поросі, що подекуди сягав майже до колін. Ліворуч здіймалися червонясті гори, праворуч простелилася сіра рівнина. В деяких місцях долина синіла — точнісінько як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо лежали то оголені, то приховані під пилом шари всіляких мінералів — може, й таких, які лише сняться геологам. Хто сказав, що Місяць — мертвий світ? Незвична різкість барв, нагромадження ламаних контурів, тиша, тиша… Увесь цей не відомий досі світ відлунював у Миколиній душі музикою. Мелодії виринали в його свідомості, як далекі комети в глибинах неба. Інколи він аж зупинявся, щоб прислухатись до них, а потім стиха мугикав у мікрофон — їх фіксувала феритова пам’ять магнітофона.