Василь Бережний - В небі — Земля!

Він сів, поглянув на Жаннету, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, розкинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів обмежені, то хіба можна гаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув плече Жаннети, і вона враз прокинулась.

— Вставайте, — чомусь притишено сказав до неї, — будіть хлопців.

Жаннета протерла кулаками очі. «Точнісінько, як дитина!» — подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тим часом схопилася на рівні ноги — струнка в своєму шерстяному костюмі — та як гукне:

— Земляки! Пойдьом! (Це в неї так вийшло — підйом).

Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються — відпочилі, дужі.

— Еге, ми тут справді земляки! — засміявся Загорський. — Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.

— Де народилися — то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, — вставив Мілько.

— Е, ні, — заперечив Плугар. — Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас «земляни», так само як про жителів Марса — «марсіани»… Ну, добре відпочили?

— Так, Іване Макаровичу! — в один голос відповіли Мілько і Загорський.

— От і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьогодні мусимо скласти і випробувати наш транспорт.

— Зараз ми вдихнемо в нього душу, — кивнув головою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі літального реактивного апарата, — вони мали його в розібраному вигляді.

Загорський допомагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були витягнуті, до роботи став також Іван Макарович.

— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський.

І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти апарат — діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу. Знімати з ракети, що велетенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі апарата, потім складати, монтувати їх — «вдихати душу», як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.

Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали частини шасі. Шасі треба було змонтувати насамперед. Впоравшись із цим, взялися за моторний комплекс.

Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, то ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє втомилися, зголодніли. Та й те сказати: треба було припасувати сотні деталей, закріпити їх — скільки кропіткої праці!

Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки орудують інструментом, особливо Михайло. «Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! — думав професор. — Любо глянути!»

Невдовзі апарат набрав своїх обрисів. Це був агрегат, дуже схожий на стіл, замість ніжок в якого встановлено реактивні двигуни. Зверху, на відкритій платформі, — четверо відкидних сидінь у два ряди.

А коли апарат був складений повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.

— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він через шлемофон. — А тепер — відпочинок!

Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, як працюватимуть двигуни, отож довго умовляти його не довелося.

Випробування, як і слід було чекати, пройшло успішно. Задоволені піднімалися вони в кабіну свого космічного корабля.

Іван Макарович вже почав поглядати на годинника, коли, нарешті, повернувся Отто Дік. Він перезарядив свого мініатюрного магнітофона — вийняв «надиктовану» котушечку, а замість неї вставив нову. Знову засунув його в нагрудну кишеню комбінезона.

Розглянули фотокарту, визначили об’єкти першочергових досліджень. Михайло Мілько мав залишатися в «Кометі». І хоч він міг навіть спросоння повторити всі пункти суворої «Інструкції механіка-космонавта», Плугар нагадав:

— Ще раз повторюю: підтримуйте зв’язок; з ракети не виходити й на хвилину. В критичному становищі діяти згідно «Положення».

— Зрозуміло, Іване Макаровичу.

Михайло подивився на суворе, але таке добре обличчя свого керівника, на його сірі очі і подумав: