Василь Бережний - В небі — Земля!

«Ніякого критичного становища. Не може такого бути, щоб я повернувся на Землю без вас!»

Жаннета Барб’є також висловила бажання залишитися. Вона мала намір встановити свою пересувну обсерваторію тут, на посадочному плато.

Отто Дік, як її старший колега, сказав Плугареві:

— Я не заперечую, нехай Жаннета Барб’є залишається тут, на базі. В неї чимала програма спостережень…

— Це вже домовлено, — Плугар глянув на годинника.

— Але все-таки я хотів би мати собі колегу, — продовжував Дік. — Відпустіть зі мною… товариша Робота.

— Будь ласка, — згодився Плугар. — Він виконає усі ваші завдання, якщо… ви з ним подружите.

Дік усміхнувся:

— О, так!

Плугар швидко відщепнув скоби, якими Робот був прикріплений у виїмці в стіні, ввімкнув живлення. Електричний секретар повернув свої об’єктиви в бік Плугаря, поворухнув плечима, зручніше став.

— Я вас слухаю, Іване Макаровичу, — проговорив рівним металічним голосом.

— Занотуйте собі, мій секретарю, — лагідно, наче до людини, звернувся до нього Плугар, — ви відправляєтесь в експедицію по Місяцю з Отто Діком. Треба виконувати всі його розумні накази.

— Ми вже на Місяці? — спитав Робот.

В голосі його не було найменшого здивування, він просто хотів одержати інформацію.

— Так, ми вже на Місяці.

— В моїй пам’яті немає перельоту.

— Пам’ять була вимкнута.

— Зрозуміло, — проскрипів Робот. — Тут я працюватиму з Отто Діком. Я не чую його голосу.

Дік підійшов до Робота:

— Я єсть Отто Дік.

— Я ніколи не забуду вашого владного голосу.

— Отже, познайомились, — Плугар подивився тепер на Загорського, який стояв біля вихідного люка. — Виходимо назовні. До побачення, Жаннето! До побачення, Михайле!

— Щасливо, — сказав Мілько,

— Нових вам відкриттів! — побажала Жаннета.

Загорський, усміхаючись, помахав їм рукою. Тільки Дік і Робот вийшли мовчки.

Шлюзування відібрало кілька хвилин, космонавти швидко спустилися вниз і посідали на низенькі сидіння в літальному апараті. Загорський сів за пульт керування, ліворуч від нього — Плугар, за ними — Дік і Робот. Зорієнтувавши карту-схему (це довелося робити по зорях, бо Місяць, як відомо, не має магнітного поля, і компасом тут не скористаєшся), Загорський запустив двигуна. Апарат плавно піднявся вгору, трохи повисів над «ракетодромом» і, підкоряючись волі водія, шугнув до гір. Іван Макарович не встиг і оглянутись, як подаленіла і зникла з очей «Комета». Внизу розстилався дикий ландшафт. Бескеття гір, що з космічної віддалі групувалося в досить правильні геометричні фігури, зараз видавалося хаосом. Безладно громадилися скелі, звивалися чорні тріщини, вали цирків. Наче тут билися якісь титани, ламаючи гірські хребти, розколюючи і вгинаючи поверхню.

Деякий час космонавти, приголомшені цим видовищем, мовчали. Першим отямився Загорський.

— Погляньте, яка тут неземна краса! — загув його голос у навушниках шлемофонів.

— Так, неземна, — згодився Іван Макарович.

— А мене цікавлять поклади, — обізвався Дік. — Красиве те, що корисне.

— Що таке краса? — поцікавився Робот.

— Цього не можна пояснити, — відповів Загорський. — Це треба відчути.

— Дивно, — проскрипів Робот. — Я відчуваю все: світло, кольори, тобто спектр, тиск, радіацію, щільність, вагу, тембр звуку, температуру. А краси не відчуваю. Навіщо вона потрібна?

— О, вона дуже потрібна! — захоплено промовив Загорський. — Без відчуття краси людина не була б людиною.

Філософствує Микола, бо в його душі зараз звучить радісна музика, викликана оцими сонячними шпилями, чорними різкими тінями — наче сюди впали шматки космосу! Хіба може не співати його душа, коли внизу пропливають такі дивовижні краєвиди незнаного світу? Ех, Ольго, Ольго… Чому ти не така, як Жаннета?

А Жаннета саме фотографувала небо. Квадрат за квадратом фіксувала на чутливу плівку його темні глибини, пройняті промінням.

Михайло Мілько сидів біля рації.

— Перше, що треба спорудити на Місяці, — обізвалася Жаннета, — це обсерваторію. Ідеальні умови для спостережень!

— Можливо, — буркнув Михайло, мабуть, думаючи про щось своє.

— Дивлюся я на зоряні світи, і в душі звучить музика, — продовжувала Жаннета. Побачивши, що Михайло не звертає на її слова ніякісінької уваги, вона випросталась на сидінні і гукнула: — Чуєте, Мішель, — музика, музика!

Тільки тепер Мілько подивився на неї. Яке натхненне обличчя! А очі, які в неї очі! Він скоріше відчув, ніж зрозумів, що її слова — не просто щоб перемовитись… У цю мить вона здалася йому незвичайною, винятково красивою.