Василь Бережний - В небі — Земля!

Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить нестримно.

Місяць почав притягувати «Комету». Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Відхилений потік газу примусив величезний космічний корабель повернутися хвостом наперед. «Комета» падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше.

Поверхня Місяця вже займала півнеба, і так само, як раніше Земля, здавалася грандіозною таріллю.

— Іване Макаровичу! — доповідає Мілько. — Швидкість упала до розрахованої величини.

Плугар підійшов до пульта, сів поруч з Мільком. Коротко кинув:

— Програма обльоту?

Не відриваючи очей від приладів, Михайло сказав:

— Зараз, цієї миті!

Ракету хитнуло. Ще кілька поштовхів двигуна, і «Комета» вийшла на орбіту супутника Місяця.

В ілюмінаторі зліва показалася поверхня Місяця: стрімка стіна, утикана гострими піками гір, порізана тріщинами, помережана кільцевими валами. Здається, що гори можуть обламатися і попадати в чорну безодню космосу.

— Як страшно… — шепнула Жаннета Діку. — Краще б уже йшли на посадку…

— Це задумано розумно, — заперечив Дік. — Є змога вибрати майданчик, придатний для посадки. Фотографування провадиться в інфрачервоних променях.

А стіна місячної поверхні, помережана тінями, пливе й пливе. Та ось вся вона раптом потемніла — ракета пройшла лінію термінатора.

— Увага, — сказав ГІлугар. — Запускаємо супутник Місяця.

Він швидко клацнув кнопками перфоратора, даючи завдання електронній машині.

Ракету злегка штовхнуло: це супутник покинув своє гніздо.

— А навіщо цей супутник? — здивувалася Жаннета.

— Він зробить цілий комплекс нових досліджень. І для релейного зв’язку. Адже ми, напевно, працюватимемо далеко від місця посадки, за горизонтом…

— І на тому боці побуваємо. Ясно.

— Перша касета, Іване Макаровичу, — Мілько подав стрічку з фотографіями і температурними показниками.

— Давайте розглянемо.

Всі, крім Мілька, який невідривно стежив за панеллю пульта управління, схилилися над стрічкою.

— Ось найнижча температура, — вказав Дік. — Це тверді скельні породи.

— І рельєф дозволяє, — підтримала Жаннета.

— Я теж так думаю, — сказав Загорський. — Тут можна сідати.

— І я такої думки, — підтримав Плугар. — Значить, квадрат… — Він виписав координати і передав Мількові.

А в ілюмінатор було видно — кінчилася чорна ділянка місячної стіни. Спочатку забіліли окремі цятки, а потім усе бризнуло світлом.

— Приготуватись до посадки, — стиха попередив Плугар.

Всі зайняли місця в своїх кріслах.

Ще далеко до визначеного квадрата Мілько включив гальмові двигуни, щоб погасити космічну швидкість ракети. Точно виконуючи команди механіка, величезне тіло ракети повернулося хвостом до поверхні Місяця. В цей час здавалося — падає, падає «стіна»…

Знову заревів двигун. «Комета», стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління і, стискуючи білі рукояті, не відривав погляду від круглого екрана, на якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції!

Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються у намічене коло.

— Земля, Земля! Я — «Комета»! Йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мікрофон.

Жаннета поглядала то на Діка, то на Мілька, і тисячі тривожних думок роїлося в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Механік так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все буде гаразд, цей посадить!

— Останні кілометри! — хрипко вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…

Раптом ракета вдарилась об щось тверде і Жаннета інстинктивно заплющила очі. Щось важке ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: «Кінець». І все поглинула темрява.

Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно тремтіла. Потім почула голос: