Василь Бережний - В небі — Земля!

— О, я це знаю! — усміхнувся Плугар.

Локатор, біля якого порався Мілько, обмацував Місяць.

Жаннета наділа захисні окуляри і припала до ілюмінатора. На Сонці здіймалися гігантські вогненні вихори, а поряд, на чорному фоні, яскраво світили зірки…

— Подивіться! — вигукнула Жаннета. — Он комета! Біля самісінького Сонця.

Іван Макарович, а за ним і Дік подивилися на комету. Потім Плугар відхилив сидіння свого крісла — там була складена спеціальна бібліотечка — і дістав каталог-довідник. Довго шукав, але ніяк не міг знайти поміченої Жаннетою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на молоду астрономку потеплілими очима:

— Схоже, що ви відкрили нову комету! В каталогах її немає.

Загорський навів на Сонце і на невідому мандрівницю об’єктив кіноапарата.

— Нова комета «Жаннета» зафіксована!

— О, ти вже віршами заговорив! — блиснув білими зубами Мілько.

Жаннеті стало хороше-хороше на душі. Зараз вона не думала про таємниці комети, про її фізико-хімічні характеристики. Почуття дитячої радості сповнило їй душу, неначе вона знайшла якусь дивовижну іграшку. Дивилась і дивилась на комету — її короткий, але широкий хвіст чітко видніється в променях Сонця…

— Передайте радіограму, — сказав Іван Макарович Загорському. — Обов’язково зазначте, що першою комету помітила Жаннета Барб’є.

Загорський радирував координати поміченої комети, а Жаннета дивилася на неї не відриваючись.

Якщо це довгоперіодична комета, то вона повернеться через кілька тисяч років. І люди скажуть: Жаннета Барб’є. Дивно, мабуть, звучатиме для них це ім’я… Як то вони житимуть, далекі нащадки?

Михайло Мілько сидів у своєму кріслі згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними приладами. Вже скоро й посадка… Посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована…

Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Землю радіограму про наближення до Місяця.

Та раптом обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним. Він повернувся до Івана Макаровича:

— Передавач перестав працювати.

— Причина? — Іван Макарович пильними очима подивився на радиста.

— Вийшла з ладу зовнішня антена.

— Можете полагодити зараз?

— Спробую.

— Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський.

Той підвівся з свого крісла, узяв скафандр і почав одягатися. Жаннета з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака: «Невже він вийде з ракети? І навіщо Плугар дозволив йому?»

Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:

— Як ви дихаєте, Загорський?

— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос.

— Беріть, що треба, зараз вийдете.

У Жаннети аж мороз побіг поза шкірою. «Зараз вийдете…» Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..

Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

— Знаєте, Загорський, — заговорив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, крім ракети… Будьте обережним.

Микола закрив за собою двері шлюзу…

Дивлячись на ці двері, Жаннета раптом подумала:

«А чому комета ця біля самісінького Сонця? Вона ж наче оздоба в його короні! А що, як…»

Ні, молода астрофізична ніколи не скаже цього вголос, поки не одержить фактичних підтверджень своїй несподіваній догадці. Саме зараз Жаннета чомусь подумала, що комети — це речовина, викинута Сонцем, що це явище має безпосередній зв’язок з активною областю Сонця, із тими гігантськими завихреннями, що їх ми називаємо плямами…

Жаннета, притискуючи блокнот до коліна, почала швидко писати. Ну що ж, час покаже, чи справдиться її здогад…

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі.

Диво дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що у безповітряному просторі ніякого вітру бути не може, але свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як це так — ракета мчить із космічною швидкістю, а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух! Над головою непорушне чорне небо, всіяне зорями — червонуватими, жовтими, білими, голубими… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв як зачарований, навіть забув, чого вийшов. Велич природи, не прикрита від очей голубим шовком неба, гіпнотизувала юнака.