Василь Бережний - В небі — Земля!

— Чому ви зупинились? — почула Плугарів голос у навушниках шолома.

— Милуюсь! — іронічно відповіла Жаннета і, прикусивши губу, наважилась — доторкнулася до кнопки.

Здалося, ніби хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, попливла, нікуди не падаючи! Ось і поручні шлюзу Троянди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї вже стояв Іван Макарович.

— Ну як, Жаннето? — в його голосі чулися батьківські нотки.

— Неймовірно!

— Боялися?

— Дуже! — голос її бринів збуджено і весело.

Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри, Іван Макарович і Жаннета потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Дік. Він чомусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його скривила болісна гримаса.

— Що з вами? — стривожився Іван Макарович.

— Та… дрібниця, містер Плугар… Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.

Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! Повернувся до мікрофона, вмонтованого у стінці ліфта. Натиснув кнопку.

— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Містер Дік розбив собі коліно.

— Шкода, — обізвався бас. — Піднімайтесь в санчастину. Наша астромедицина підремонтує його!

Дік, перемагаючи біль, зморщив обличчя, що, мабуть, мало означати усмішку.

— Може, у вас звичайний вивих? — заспокоювала його Жаннета. — То це не страшно.

— Та воно не страшно… От тільки невчасно все це…

Ліфт підняв їх по «стеблу», і вони вийшли в дуговий коридор самої «квітки». Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Діка попід руки і поніс по коридору. Жаннета дивилася вслід, і їй було жаль колегу. Все-таки він уже немолодий — і на тобі… Бідолашний, не може стати на ногу.

Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадання метеоритів. Замість вогнегасників, у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.

Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Жаннеті вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Слухаючи директорський бас по радіо, Жаннета уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.

— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.

Це був директор!

Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Жаннету Барб’є.

Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу частину його займали довгий стіл і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій діжці стояла широколиста пальма. Жаннета завважила, що над пальмою в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку гамак на металевих кронштейнах, що правив за ліжко. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…

Директор сів за свій робочий стіл, торкнувся кнопок, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину «Комети» і дві постаті в скафандрах — вони приєднували товстелезний шланг до круглого люка ракети.

— Ваші контейнери наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки Землі…

— Не хочеться гаяти часу, — сказав.Іван Макарович, — хоч у вас тут і дуже цікаво. А поки що ми хотіли б побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену [1] Селена — Місяць ( грецьке ). .

— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетесь, покажу щось таке, що ви ахнете! — засміявся директор, трясучи своєю рудою шевелюрою.

Розповідаючи, як потрапити в обсерваторію, він провів їх у коридор, а сам пішов у санчастину. Справа в тому, що тут, у космосі, з’явилася нова хвороба, яку умовно назвали «страх простору». Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі, до відчуття ваги, обмеженості горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Може, через оцей страх простору і з Діком трапилося нещастя.

— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли вони знову зійшлися в кабінеті.