Василь Бережний - В небі — Земля!

— Навіть у минулому? — обернувся Загорський.

— Звичайно. Про це тепер і говорити нічого.

— А я впевнений, що мільярди років тому на Місяці була атмосфера, була вода, було… життя!

«Запальний, — чомусь із заздрістю подумав Плугар. — Фантазує».

Хвилин десять обидва йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике золоте коло пливло перед ними по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного пороху. Розгорнувши пил, вони побачили такі самі шестигранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в той, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони перебувають: під рівниною, на якій лишили рацію, чи під горами по той бік «річища».

Раптом на віддалі метрів п’ятнадцяти-двадцяти підлога зникла — світло ліхтаря вільно падало кудись униз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. В глибині, скільки сягали електричні промені, виднілися сходи. Вони здавалися сходами гігантів — такі були високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними йти, як звичайно, а тільки зістрибувати: кожен східець мав приблизно метрову висоту.

Так вони і йшли — Загорський зіскакував попереду, а за ним — Іван Макарович, спираючись правою рукою на його плече.

— От і я стану спортсменом! — пожартував професор. Підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий, може, тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх з усіх боків, невідомість, яка чигала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо — від усього цього ставало моторошно, і професор хотів «нормалізувати» обстановку розмовою. — Ті, що тут ходили, були собі нівроку, — продовжував він, — якщо… побудували такі сходи… А взагалі тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумалися, — відгукнувся Загорський. — А ті, що тут ходили, Іване Макаровичу, звуться селенітами.

— Хто його зна… А втім, ще побачимо.

— Ну як ви ще можете сумніватися, Іване Макаровичу? Життя таке різноманітне у своїх проявах. От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували шестигранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли, як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може, вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темно-голубому фоні зненацька спалахували в світлі ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло посувалося далі.

Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дійти до самого центру цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський з Плугарем стали наче вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху крізь вузенький отвір проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало безліч голубих вогнів. А внизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось яскравого каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із ядра Місяця.

Це була музика! Музика світла і кольорів — похмура і разом осяйна. Тисячі скрипок зазвучали в Миколиній душі. Стояв, як заворожений. Угорі виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).

Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись від каміння, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що тут пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що обступили «чашу». Вигук здивування вирвався у нього з грудей:

— Гляньте! Селеніти!

Іван Макарович повернувся у той бік. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу… Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, які зберегли форму живих істот. Коли він спробував доторкнутися, порох розсипався, наче нічого й не було.