Радий Радутный - Третя вежа

Наступного дня річка зробила несподіванй поворот, а вкатаний шлях пішов прямо. З хвилину мисливець постояв в роздумах, потім знизав плечима й рушив шляхом.

– Якщо що – завжди можна повернутись, – пробурчав він сам до себе.

Голос його став хрипким, а слова нерозбірливими й наближаючись до людського життя він майже наново вчився говорити, уникаючи, однак розмовляти сам із собою або читати собі з давні напівзабуті відомості – занадто велика була ймовірність в першому випадку з'їхати з глузду, а у другому – натрапити на одне з слів чи понять колишнього світу. Й те, й те було майже однаково неприэмно, й наслідки теж тягло майже однакові.

Перше за довгі роки житло трапилось йому аж надвечір. Хатина була невеличка, але все ж більша за його «барліг», й у крихітному віконечку не світилося. Чоловік обійшов хатину кругом, хотів було зазирнути до віконечка, потім второпав, що нічого не побачить, зняв лижі й постукав у двері. Ніхто не обізвався.

Мадрівник обережно прочинив двері – ті зарипіли так, наче їх не чіпали вже років сто, ступив крок уперед й заблимав очима, звикаючи до темряви. Майже півхатини займала піч, з іншої половини половину забирало ліжко, з залишків того теж рівно половину – стіл, з того – стілець, а на останньому шматочку якраз і стояв прибулець.

На ліжку хтось лежав.

– Егей, чоловіче добрий ! – хрипко обізвався мисливець.

Він сподівався, що розмовляв він вже більш-менш розбірливо.

Але відповіді не було.

Мисливець зітхнув, викресав вогню й засвітив чималу щепу.

Мерехтливий вогник вихопив з темряви вкриту вже цвіллю й струхлявілу ковдру, оскалену посмішку черепа й великий іржавий револьвер поруч.

Приблизно половину ночі мандрівник їхав так, неначе за ним чорти гналися.

Наступного дня мисливець вперше за багато років прокинувся від звуку людського голосу. В першу хвилину він навіть не зрозумів, що ж сталося, напружився, прислухаючись – й аж по кількох секундах сумнівів радісно посміхнувся. Ще двоє лижників пройшли метрів за сто від нього, по втоптаному шляху, який він вчора ввечері й не помітив. Зачудовано покрутивши головою, мандрівник знов посміхнувся, поснідав горобиним чаєм-супом й рушив далі.

День знову видався сонячним, а по втоптаній лижні їзати було саме задоволення, сончко то лагідно всміхалось поміж дерев, то зненацька пустотливо кидало зайчика в очі й мандрівник лагідно мружився. Тиша залишилась позаду – в цих лісах крутилося досить багато синиць, снігурів, інших пташок – також яскравих, помітнихй веселе цвірінькання супроводжувало самотнього лижника.

Ближче до полудня трапилось ще одне річище – але значно вужче; лижня вийшла на його середину, мисливець знизав плечима й поїхав ковзановим кроком. Через метрів п'ятсот річище круто завернуло праворуч, а а лижня, здираючись на чималий пагорб пішла прямо, мандрівник знову знизав плечима, хвилину повагався й теж рушив прямо.

Річище обходило пагорб праворуч й кілька разів мисливець спантеличено поглядав на нього зверху. Справда, навіщо було дертись через пагорб, коли… аж тут він видерся на самий вершечок й всякі питаня зникли – всі й одразу.

З вершини пагорба відкривався фантастично прекрасний краєвид. Річка в цьому місці розливалась мало не на кілометр й весь цей простір здавася величезним сяючим дзеркалом в рамочці з лісу. Дзеркало те палало й мерехтіло тисячами свічок, вітер наспівува щось схоже на церковний хорал, а крихітні людські фігурки на протилежному боці здавались мурахами.

А ще на тому боці моторшним скелетом бовваніла Вежа.

Звичайно, Веже невеликого провінційного містечка не йшла ні в яке порівняння з Вежами столиць й колишніх промислових міст – але мисливцеві чомусь не хотілося їх порівнювати. Більш за те – за секунду він спіймав себе на гріховній думці про те, що й цю Вежу він не дуже хотів би бачити – але тут-таки думку було задавлено й чоловік знов посміхнувся – але вже не так радісно.

Тому що вежу було викладено з черепів.

До Свята залишось два дні.

А попід протилежним боком крижаного дзеркала крихітні темні фігурки на ковзанах ганялися одна за одною з дерев'яними ключками в руках й намагалися відібрати один в одного невеличке, дерев'яне ж таки кружальце.

Як завжди, в першому-ліпшому шинку йому запропонували й вечерю, й кімнату. Незважаючи на Свято, прибульців було мало, надзвичайно мало… й ще менше мало залишитись опісля Свята.

Вперше за багато років мисливець знов випив справжнього чаю – й смак його здався чомусь гіркуватим й навіть неприємним. Натомість печиво виявилось чудовим, він сказав про те хазяйці заїзду – невеличкій рум'яній бабусі – й та аж посвітлішала від задоволення.