Радий Радутный - Третя вежа

Ну що з тобою робити !.. – розчулено пробурчав чоловік. – Забирай вже.

Рука повільно опустилась на голову тварини, погладила, почухала за вухами. Лис вдячно заплющив очі, обережно підняв зі снігу залишки бутерброда й так само обережно підібрав язиком крихти.

Що, сподобалось ? – приязно поцікавився чоловік.

У відповідь звір війнув облізлим хвостом й знову зник під завалом. Чоловік зітхнув і підвівся. Завтра вранці він повинен вже був вирушити до села.

Час від часу ця думка здавалась йому поганою ідеєю – але ймовірність зустріти Свято в самоті, за півсотні кілометрів від найближчого житла, окрім своєї хатини, яку він жартома називав «барлогом» не обіцяла нічого втішного, а в селі його шанс хоч трохи, а все ж зростав.

Над самою головою прохурчав розмальований у веселі кольори літачок Патрульної служби. Його помітили, пілот зробив коло, спікірував й сипнув цілим оберемком таких самих кольорових листівок. Одна впала мисливцеві просто в руки, він посміхнувся й підніс аркушик до очей.

Те, що могло бути там написане, він знав напам'ять, але невідомому автору було б приємно, якби його працю належно оцінили – хіба не так ?

Листівка запрошувала провести Святкові години в невеличкому містечку неподалік – кілометрів із сімдесят західніше й обіцяла Святковий виступ відомого проповідника… Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папірця, заховав за пазуху , потім знов знизав плечима й повернувся обличчям на захід.

«Чому б й ні ?»

Літачок зробив ще одне коло й заспокоєно розвернувся – теж на захід.

Сонце, нарешті, перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило донизу, коли мисливець вирішив їхати. Власне, коли саме – було однаковісінько – все одно доведеться раз чи два ночувати в лісі, а може й три – тож, чи не все одно, чи раз, чи два… Він посміхнувся, з хвилину подумав, чи брати палиці, а чи в гущавині вони тільки заважатимуть, потім все-таки взяв, востанне поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив.

Не оглядаючись.

Подорож ця з самого початку чоловікові сподобалась. Погода стояла тепла – всього градусів п'ять-шість, – й сонячна, й майже ручні синиці весь час вистрибували поруч й цвірінькали щось своє, незрозуміле – але напрочуд веселе. Чоловік усміхався й зачудовано оглядався навкруг.

Дванадцять років лісового життя так і не змогли задавити в ньому захват від краси навколишнього світу. Й раніше, до Свят, чоловік намагався якнайчастіше бувати на природі – в лісі, на річці, в степу. Дехто сміявся, дехто просто не розумів його – аж ось, бач як воно сталося… Й де зараз ті, хто сміявся ?

Чоловік піймав себе на занадто бундючній, а отже, гріховній думці, посміхнувся, покрутив головою й рушив далі.

За півкілометра він натрапив на чималий пагорб й витратив з годину, кілька зіп'явшись на нього, та з величезною насолодою з'їжджаючи. Знизу виявився трамплін, лижника підкидало в повітря, чоловік сміявся з захвату й тут-таки падав – не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з втіхи.

Разом за шостим він з жалем поглянув на інший схил пагорба – набагато крутіший, й впирався він в самий ліс, зітхнув й рушив далі.

Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловік спочатку розінався як слід, потім пригальмував – бо сонце било поміж стволами ялин просто в вічі в дивному, заколисуючиму ритмі й дорога починала видаватись рівною й гладкою, як крига на озері, а насправді так і намагалась підсунути то гілляку, то взагалі повалений стовбур; увігнатися в такий на швидкості кілометрів із сорок на годину означало поламати не лише ліжі, а й ноги – тож мисливець з жалем пригальмував й ще з годину їхав, ледь відштовхуючись палицями.

Далі почалася гущавина. Палиці справді заважали, тож чоловік прип'яв їх до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гілляка. Колись дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато років, а останні років п'ятнадцять за порядком тут не слідкував жоден лісник, тож від рядків залишились лише спогади.

«Що ж, тим краще,» – посміхнувся мандрівник. – «Так навіть цікавіше.»

Час від часу траплялись сліди зайців, одного разу він мало на наїхав на чималого тетерука, що спав у снігу. Паніка його була схожа на вибух авіабомби навпаки – цілий фонтан снігу з гуркотом здійнявся вгору, чорна крилата тінь майнула над головою й лише потім почувся посвист крил…

Мисливець лише посміхнуся й рушив далі.

Ще за годину почало сутеніти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потім за обрій, деякий час небо ще палало загравою, аж за півгодини стемніло зовсім й аж тоді чоловік зупинився, віднайшов підходящий сухий стовбур – той акуратно лежав на кріглій галявині, розпалив біля нього багаття, повечеряв останнім пічкуром й від нема чого робити почав лущити насіння з шишок. Наїдок з них був ніякий, а випорожнені шишки йшли в багаття й згоряли там яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловік позіхнув, видобув з рюкзаку цупке укривало, закутався й заснув.