Жюль Верн - Плавучий острiв

їх опановує натхнення. Можливо, ніколи не грали вони по американських казино й театрах із таким захватом, таким глибоким почуттям. Повітря сповнюється величними звуками гармонії, і які людські істоти, коли вони не глухі, можуть устояти перед нею? Навіть якби квартет потрапив на кладовище, як запевняв Івернес, то під впливом цієї чарівної музики відкрились би могили, піднялись мерці й почали б плескати скелети…

Проте будинки стоять зачинені, люди не прокидаються. П’єса закінчується, лунають могутні акорди фіналу, а Фрескаль все ще не подає ознак життя.

— Так ось які вони! — гукає Себастьян Цорн, розлючений до нестями. — Вухам цих дикунів потрібний, видно, котячий концерт, як і їхнім ведмедям! Гаразд! Почнемо знову, але ти, Івернесе, грай в ре, ти, Фрасколене, — в мі, а ти, Пеншіна, — в соль. Я буду так само грати в сі-бемоль. А тепер шкварте щодуху!

Яка оглушлива какофонія! Здається, барабанні перетинки не витримають! Ось що справді нагадує імпровізований оркестр, який грав під керуванням герцога Жуанвіля в невідомому селищі в нетрях Бразилії! Можна подумати, що, вони терликаючи на балабайках, виконують якусь жахливу симфонію — грають Вагнера навиворіт!

Пропозиція Пеншіна виявилася, зрештою, дуже вдала. Те, чого не могло досягти талановите виконання, зробив цей неймовірний тарарам. Фрескаль починає прокидатися. У вікнах то тут, то там спалахує світло. Мешканці не повмирали, вони подають переконливі свідчення свого існування. Вони і не поглухли, бо чують і уважно слухають…

— Нас закидають яблуками, — каже Пеншіна під час короткої паузи.

— Е, тим краще… ми їх з’їмо! — відповідає практичний Фрасколен.

І, за командою Себастьяна Цорна, концерт поновлюється ще з більшою силою. Закінчивши його гучним дисонансом на чотири різних тони, артисти зупиняються.

Ні, не яблука летять у них із двадцяти чи тридцяти навстіж розчинених вікон, а оплески й шалені вигуки: «Ура! Гіп! Гіп! Гіп!» Ніколи ще фрескальські вуха не зазнавали такої насолоди! Не може бути сумніву, що в кожному будинку готові щиро прийняти таких незрівнянних майстрів.

Але в той час, як вони віддавались своїй несамовитій грі, за кілька кроків од них непомітно виріс новий слухач. Ця людина, зійшовши з коляски, що її рухав електричний двигун, стояла в темному кутку майдану. Вона була висока на зріст і доволі огрядна, наскільки можна було це помітити в нічній темряві.

І поки наші парижани питають один одного, чи ж розчиняться перед ними після вікон також і двері будинків — що здавалося тепер досить сумнівним, — новоприбулий наближається і люб’язно звертається до Них чудовою французькою мовою:

— Я звичайний аматор у музиці, панове, і мені щойно випало щастя аплодувати…

— Нашій останній п’єсі? — з іронією запитує Пеншіна.

— Ні, панове, першій… не часто випадає почути таке талановите виконання квартету Онслоу.

Безперечно, ця людина — знавець музики.

— Добродію, — звертається до неї Себастьян Цорн від імені своїх товаришів, — ми дуже зворушені вашою люб’язністю. Якщо друга п’єса дратувала ваш слух, то це тому, що…

— Добродію, — перебиває невідомий фразу, що обіцяла бути досить довгенькою, — мені ніколи не доводилось чути, щоб фальшивили з такою довершеністю. Я зрозумів, чому ви вдалися до цього заходу: щоб збудити цих славних фрескальців, які вже знову, здається, поснули. Дозвольте мені, панове, запропонувати вам те, чого ви добивались від них таким одчайдушним способом…

— Гостинність? — запитує Фрасколен.

— Так, гостинність, та ще й таку, що перевищує шотландську. Якщо я не помиляюсь, переді мною Мандрівний квартет, що вславився по всій Америці, а їй не позичати свого захоплення.

— Добродію, — вважає себе зобов’язаним сказати Фрасколен, — нас дуже потішили ваші слова… А… цей притулок… де ми зможемо його знайти, з вашою допомогою?..

— За дві милі звідсіль…

— В іншому селі?

— Ні… у місті.

— У великому місті?

— Звичайно.

— Дозвольте, — втручається Пеншіна, — нам сказали, що тут аж до Сан-Дієго немає жодного міста.

— Це помилка… не знаю, як її собі пояснити.

— Помилка? — повторює Фрасколен.

— Так, панове, якщо ви підете зі мною, я вам обіцяю зустріч, гідну таких митців, як ви.

— Я гадаю, що нам слід погодитися, — каже Івернес.

— Пристаю до твоєї думки, — озивається Пеншіна.

— Хвилиночку! Хвилиночку! — вигукує Себастьян Цорн. — Не поспішайте поперед керівника оркестру.

— В чому річ? — питає американець.