Жюль Верн - Плавучий острiв

— Стережіться, в цьому нектарі, напевне, багато води, — вигукує Пеншіна, — і твоя чарівна богиня юності ще влаштує нам добрячий душ!

Це завдало б нашим мандрівникам великого клопоту, але й справді збирається на дощ. Обережність спонукає їх поспішати, щоб вчасно знайти собі захисток у Фрескалі.

Вони піднімають віолончеліста, що все ще сердиться, ставлять на ноги — він так само бурчить. Люб’язний Фрасколен пропонує нести його футляр. Спочатку Себастьян Цорн відмовляється. Розлучитися з своїм інструментом… з віолончеллю Гана й Бернарделя [15] Ган і Бернардель — італійські славнозвісні майстри музичних інструментів. … це ж, можна сказати, половина його самого. Та йому доводиться все ж дати згоду, і дорогоцінна половина Цорна переходить на спину послужливого Фрасколена, що доручає віолончелістові свій легкий шкіряний футляр.

Вони знову рушають. Дві милі проходять сягнистим кроком. Жодних пригод. Темрява навколо дедалі густішає, відверто загрожуючи дощем. Падає кілька великих і важких краплин — доказ того, що зронили їх громові хмари. Але амфора чарівної Івернесової Геби не проливається більше, і наші четверо нічних мандрівників плекають надію прибути до Фрескаля сухісінькими.

Вони змушені бути дуже обачними, щоб не спотикнутись і не впасти на темній дорозі з глибокими вибоїнами, яка, вряди-годи круто завертаючи, біжить між пагорбками й ярами, понад похмурим проваллям, відкіля, наче рокотання велетенських сурм, долинає клекіт потоків. Якщо за властивим кожному особисто способом мислення Івернес уважає оточення поетичним, то Фрасколенові воно здається небезпечним.

Доводиться стерегтися деяких неприємних зустрічей, що роблять сумнівною недоторканність подорожніх на каліфорнійських дорогах. Члени квартету озброєні лише смичками трьох скрипок і віолончелі, а цього навряд чи достатньо в країні, де винайдено револьвери Кольта, відмінно вдосконалені в наш час. Якби Себастьян Цорн і його товариші були американці, кожний з них придбав би собі цю зброю, яку носять звичайно в окремій кишені штанів. Справжній янкі не вирядиться в дорогу, навіть коли він їде залізницею від Сан-Франциско до Сан-Дієго, не захопивши з собою цієї іграшки на шість набоїв. Але французи не вважали за потрібне так робити, власне, цього їм і на думку не спало, про що вони, може, ще й пошкодують.

Пеншіна йде попереду, пильно вдивляючись в узбіччя дороги. Коли вони щільно обступають її з обох боків, можна не боятися раптового нападу. Та навіть і тут у ньому прокидається потяг до жартів, і «його високості» дуже кортить утнути якусь штуку зі своїми товаришами, виникає дурнісіньке бажання налякати їх трішечки, наприклад, — раптом зупинитись і забелькотати тремтячим із жаху голосом: «Стійте! Там… там щось ворушиться! Готуйте рушниці…»

Та коли дорога заглиблюється в густий ліс між мамутові дерева й секвойї — велетенські рослини Каліфорнії заввишки півтори сотні футів, — бажання жартувати в Пеншіна зникає. За кожним із цих грубезних стовбурів може притаїтись у засідці десятеро. Здається, ось-ось побачиш-спалах вогню, почуєш сухий звук пострілу… посвист кулі… В таких місцях, наче навмисно пристосованих для нападів, на кожному кроці чекаєш якоїсь пастки. Якщо, на щастя, не наражаєшся тут на бандитів, то лише тому, що цей гідний пошани тип цілком зник з американського Заходу: бандити провадять тепер фінансові операції на ринках Старого й Нового Світу! Який кінець для правнуків Карла Моора й Жана Сбогара [16] Карл Моор і Жан Сбогар — герої драми «Розбійники» німецького драматурга Фрідріха Шіллера і роману «Жан Сбогар» французького письменника Шарля Нодьє, які стали розбійниками, щоб боротися проти соціальної несправедливості. ! Кому, як не Івернесу, можуть спасти на думку ці міркування? «Дійсно, — гадає він, — п’єса не варта декорацій».

Раптом Пеншіна зупиняється.

Фрасколен, що йде слідом за ним, робить те саме.

До них негайно приєднуються Себастьян Цорн та Івернес.

— Що сталось? — питає друга скрипка.

— Там щось є, - відповідає альт. І. він зовсім не жартує. За деревами справді щось ворушиться.

— Людина чи тварина? — питає Фрасколен.

— Я не знаю…

Ніхто не наважиться сказати, яка з цих двох можливостей краща. Збившись щільною купкою, вони вдивляються в темряву, боячись поворухнутись, затамувавши подих.

В цю хвилину місячне проміння, видершись з-за хмар, освітлює темне склепіння лісу і крізь гілля секвой просотується аж до землі. Унизу, кроків на сто навколо, видно, наче вдень.