Жюль Верн - Плавучий острiв

Та час уже назвати й відрекомендувати кожного з членів квартету тим нашим читачам, які ніколи не мали й не матимуть насолоди їх почути.

Івернес — перша скрипка — має тридцять два роки, зріст — вищий за середній, струнку, мов у юнака, постать, біляве волосся, що кучерявиться на кінцях, чисто поголене обличчя; в нього витончені манери, великі чорні очі й довгі пальці, наче створені для того, щоб вільно бігати по струнах свого Гварнері [5] Гварнері — відомі італійські майстри, що робили скрипки. . Він любить загортатися в темний плащ, носити високий шовковий капелюх, може, часом позувати; Івернес, напевно, найбільш безтурботний з усього товариства і зовсім не дбає про власну вигоду. Це природжений артист, палкий прихильник усього прекрасного, віртуоз з великим талантом і великим майбутнім.

Фрасколен — друга скрипка — невеликий на зріст молодик тридцяти років, з нахилом гладшати, що його вельми дратує; в нього чорняве волосся і така ж борода, тверді риси обличчя, чорні очі, довгий ніс із рухливими ніздрями й червоними позначками від пенсне для короткозорих, без якого він зовсім безпорадний. Це хороший хлопець, привітний і послужливий, що охоче виконує різноманітні обов’язки, аби звільнити від них своїх товаришів; Фрасколен навчає їх, хоч і марно, ощадності, веде все рахівництво квартету і ніколи не заздрить успіхам Івернеса, далекий від честолюбних мрій піднестися до пюпітра виконавця соло, а втім — першокласний музикант, якого ми бачимо зараз у просторому пильовику, одягненому поверх дорожнього костюма.

Пеншіна — альт, на прізвисько «Ваша високість» [6] Гра слів у французькій мові, в якій слово «високість» близьке слову «альт». ; він наймолодший за всіх, бо має всього двадцять сім років, а також,і найжиттєрадісніший, один із тих непоправних жартунів, що все життя залишаються хлопчиськами. В нього тонкі риси обличчя, розумні, завжди пильні очі, рудувата чуприна, тоненькі вусики і звичка клацати язиком, показуючи гострі білі зуби; він невгамовний каламбурист і дотепник, щохвилини готовий так до нападу, як і до словесної відсічі; постійне збудження свого мозку він вважає за наслідок наполегливого читання нот у різних музикальних ключах, як то вимагає його інструмент («ціла китиця хатніх ключів», — каже він); добрий гумор ніколи його не зраджує, він охоче розважається різними витівками, не зупиняючись перед тим, що вони можуть завдати прикростей його друзям, за що раз у раз йому докоряє й вичитує, а то й дає доброго прочухана голова Мандрівного квартету.

Бо ж він, віолончеліст Себастьян Цорн, справді голова, найстарший і за своїм талантом, і за віком: йому п’ятдесят п’ять років. Він маленький, опецькуватий, має біляве, без сивини, густе волосся, що кучерявиться на скронях, наїжачені вуса, які ховаються в гущавині бурців, і обличчя цегляного кольору; очі в нього блищать з-за скелець окулярів, силу яких він подвоює, коли розбирає ноти, надягаючи зверху ще й пенсне, руки має пухкі, а праву, що постійно хвилястими рухами водить смичком, прикрашують масивні персні на підмізинному пальці й на мізинці.

Гадаємо, цього легкого шкіца досить, щоб змалювати людину й митця. Та коли протягом сорока років тримаєш біля своїх колін скриньку, що бринить безперестанку, це не може минути без сліду. Воно накладає відбиток на все життя, впливає на вдачу. Більшість віолончелістів запальні й балакучі, говорять голосно, трохи захлинаючись від зливи слів, зрештою, дотепних. Саме такий і Себастьян Цорн, на якого Івернес, Фрасколен і Пеншіна залюбки полишили керування концертними турне, бо він розуміється на справах. Призвичаєні до властивих Цорнові владних навичок, товариші висміюють його, коли він перебирає міру, що дуже прикро спостерігати в митця, як зауважує нешанобливий Пеншіна. Себастьян Цорн складає програми, обмірковує маршрути, листується з імпресаріо [7] Імпресаріо — особа, що організує вистави, концертні турне тощо. й виконує безліч інших обов’язків, що дають нагоду його войовничій вдачі виявляти себе в найрізноманітніших обставинах. Але він зовсім не втручається в питання грошових надходжень і розпорядження коштами спільної каси, які доручені піклуванню другої скрипки й першорядного рахівника — педантичного й ретельного Фрасколена.

Тепер читач уявляє собі членів квартету так, наче бачить їх на естраді. Типи, до яких вони належать, загальновідомі, і якщо не досить оригінальні, то принаймні дуже відмінні поміж себе. Хай же читач дозволить широко розгорнутись подіям цієї незвичайної історії, і він побачить, чого доведеться закуштувати чотирьом парижанам, що, призвичаєні до незліченних оплесків, якими нагороджували їх по всіх штатах американської Федерації, раптом опинились на… Та не будемо забігати наперед, «не будемо прискорювати темпу», як висловився б «його високість», і наберемося терпіння.