Жюль Верн - Плавучий острiв

Наші музиканти, проминувши кілька захованих за густими деревами будинків, виходять на площу, в її глибині видно невибагливу дзвіницю невибагливої церковки, і, ставши кружка, наче вони збираються виконувати якусь відповідну до випадку п’єсу, починають радитися.

— Оце таке село? — каже Пеншіна.

— А ти сподівався потрапити в таке місто, як Філадельфія чи Нью-Йорк? — відповідає Фрасколен.

— Таж воно спить, оце ваше село! — зауважує Себастьян Цорн, знизуючи плечима.

— Не будемо ж порушувати сон цього мирного селища! — мрійливо зітхає Івернес.

— Навпаки, обов’язково розбудимо його! — вигукує Пеншіна.

І дійсно, доведеться вдатися до цього способу, коли не хочеш ночувати просто неба.

На майдані нікогісінько, панує глибока тиша. Хоч би одна напівпрочинена віконниця, хоч би смужка світла з вікна. Все оповив такий міцний сон, навкруги стоїть такий непорушний спокій, що здається, саме тут повинен підноситись палац Зачарованої красуні.

— Ну… а заїзд? — питає Фрасколен.

Справді, де той заїзд, що про нього казав погонич? Заїзд, що в ньому подорожні, які потрапили в біду, знайдуть притулок і гостинність? І той господар заїзду, що має негайно надіслати допомогу безталанному погоничеві? Чи, може, бідоласі все це тільки примарилося? А може, — виникає інше припущення — Себастьян Цорн і його товариші збилися з дороги? Може, це зовсім не Фрескаль?

Всі ці питання вимагають точної відповіді. Та щоб розпитатися в когось із тутешніх мешканців, доведеться постукати в одну з цих хатинок, але найкраще в двері заїзду, якщо пощастить його відшукати.

Отже, четверо музикантів вирушають у розвідку навколо оповитого темрявою майдану, обмацують фасади будиночків — може, натраплять на вивіску чи будь-яку вітрину… Та нічого, що скидалося б на заїзд, немає.

Ну, що ж, коли немає заїзду, то, може, знайдеться така гостинна хата, а раз вони не в Шотландії, а в Америці, то й діяти треба по-американському. Хто з мешканців Фрескаля відмовиться від одного чи навіть двох доларів, щоб дати притулок і вечерю мандрівникові?

— Давайте постукаємо, — каже Фрасколен.

— В такт, — каже Пеншіна, — і на шість восьмих.

Та вони з таким же успіхом могли б стукати з рахунком і на три, й на чотири — наслідки були б однакові. Жодне вікно, жодні двері не розчинились, хоч квартет добивався відповіді не менш як у десятьох хатах.

— Трапилась помилка, — проголошує Івернес, — це не село, а кладовище, і якщо тут сплять, то, мабуть, вічним сном… Vox clamantis in deserto [20] Глас волаючого у пустелі ( лат .). .

— Амінь! — озивається «Його високість» басом, мов соборний дяк.

Що робити, коли населення Фрескаля вперто мовчить і край! йти далі аж до Сан-Дієго? Але вони ось-ось сконають з голоду й утоми. Саме так, сконають. А крім того, якою дорогою їм іти без проводиря, серед темної ночі? Спробувати дістатися до іншого села? А якого ж? Коли звіритися на слова погонича, в цій частині узбережжя немає більше жодного селища! Знову доведеться блукати… Найкраще — це почекати, поки розвидниться. Проте залишатися кілька годин без жодного захистку, просто неба, вкритого важкими хмарами, що загрожують зливою, це невтішна перспектива навіть для мандрівних артистів.

У Пеншіна майнула раптом одна думка. Взагалі його ідеї не завжди блискучі, але вони повсякчас рояться йому в голові. А втім, ця дістає схвалення розважливого Фрасколена.

— Друзі, - каже Пеншіна, — чому б нам не застосувати до каліфорнійців того способу, що приніс нам успіх під час зустрічі з ведмедем? Цього стопохідного ми приручили за допомогою, самої дрібки музики… Влаштуймо могутній концерт, щоб розбудити цих селюків, і не пошкодуймо для них ані форте, ані алегро [21] Форте ( італ .) — голосно, алегро ( італ .) — жваво; музикальні терміни. …

— Що ж, варто спробувати, — каже Фрасколен.

Себастьян Цорн навіть не дав Пеншіна договорити.

Він квапливо витягає з футляра віолончель, установлює її, зіперши на металевий шпеник, і стоїть зі смичком у руці — адже сісти ніде — готовий видобути із своєї співучої скриньки геть усі заховані в ній звуки.

Майже одночасно його товариші приготувались іти вслід за ним до найдальших меж мистецтва.

— Квартет сі-бемоль Онслоу [22] Онслоу Джордж — англійський композитор, автор багатьох п’єс для струнного квартету. , - каже він. — Починаймо!

Квартет Онслоу вони знають напам’ять, і їм, вправним музикантам, звичайно, не потрібно світла, щоб прогулюватися спритними пальцями по грифах віолончелі, двох скрипок і альта.