Жюль Верн - Плавучий острiв

Його столиця, Мільярд-Сіті, посідає приблизно п’яту частину, тобто близько п’яти кілометрів або гектарів, а обвід її дорівнює дев’яти кілометрам. Ті з наших читачів, що були ласкаві супроводити Себастьяна Цорна та його товаришів під час їхньої екскурсії, вже досить добре познайомилися з містом, щоб не збитися з дороги. А втім, ніхто не може заблудитися в американських містах, бо вони, на щастя й на нещастя одночасно, міста новітні: на щастя — адже вони мають просте й чітке розпланування, на нещастя — бо їм цілком бракує зовнішньої краси і художнього смаку. Читачеві вже відомо, що Мільярд-Сіті, побудований у формі овала, поділяється на дві частини, за межу править центральна артерія міста — Перша авеню довжиною в три кілометри. Обсерваторія, що підноситься на одному її кінці, наче має собі до пари показний будинок мерії, який міститься на протилежному. В ньому зосереджені всі громадські й державні служби, відділи водопостачання й міських шляхів, упорядкування й озеленення міста, муніципальної поліції, торгівлі, митниця, похоронне бюро, відділи нагляду за лікарнями, учбових закладів, культів і мистецтва.

Що ж то за люди, спитаємо ми, які живуть всередині цього вісімнадцятикілометрового кола?

На земній кулі існує, як кажуть, дванадцять міст — із них чотири в Китаї — які нараховують понад мільйон мешканців [41] Ці відомості застарілі. . Ну, а на рухливому острові їх лише десять тисяч, і всі — уродженці Сполучених Штатів. Ніякі суперечки національного характеру небажані між громадянами острова, які прагнули знайти відпочинок і спокій на цьому наймодернішому судні. Хіба ж не досить, навіть забагато, й того, що тут об’єднані люди різних релігійних переконань. Та було б надзвичайно важко надати виключне право заселити острів північним янкі, що живуть зараз на лівому його боці, або, навпаки, південним американцям — нині мешканцям правої сторони. Зрештою, од цього постраждали б і інтереси компанії.

Коли металеву основу острова було цілком споруджено, призначено на місто частину поверхні, підготовлено для забудови й ухвалено плани вулиць і проспектів, тоді стали зводити будівлі — пишні особняки, скромніші оселі, магазини й будівлі громадських установ, церкви й храми, але жодного двадцятисемиповерхового будинку, жодного «хмарочоса», яких так багато в Чикаго. Все тут збудовано з легких і одночасно тривких матеріалів. Найбільш вживали в цьому будівництві нержавіючий метал — алюміній, що в сім разів легший, ніж залізо. Цей метал майбутнього, як назвав його Сент-Клер Девіль [42] Сент-Клер Девіль — відомий французький вчений-геолог. , відповідає всім вимогам міцного будування. До нього долучають штучний камінь-цементні блоки, що їх так легко припасувати один до одного. Вживають також і цеглини із скла, порожні всередині, які видувають у той спосіб, що й пляшки, а потім з’єднують між собою тонким шаром вапняного розчину. З цих прозорих цеглин можна звести, якщо заманеться, ідеальний скляний будинок. Але найчастіше тут застосовують металеву арматуру, якою звичайно користуються тепер в сучасному суднобудівництві. А що таке, власне, Стандарт-Айленд, як не велетенське судно?

Всі ці різноманітні будівлі — власність Компанії. Ті, хто в них живе — лише пожильці, якими б капіталами вони не володіли. А втім, Компанія подбала про те, щоб передбачити всі вимоги щодо всіляких вигод, які тільки могли б поставити ці нечувано багаті американці, такі багаті, що поруч із ними європейські монархи й індійські набоби — не більше, як люди середніх достатків. Та й справді, якщо за статистичними даними наявність золота в обігу в цілому світі дорівнює вісімнадцяти мільярдам, то добра половина цієї кількості належить мешканцям «перлини Тихого океану».

Крім того, з самого початку вся справа виявилась дуже вигідною з фінансового боку. Пожильці наймали особняки й будинки за казкові ціни. Платня за деякі приміщення перевищувала кілька мільйонів, проте чимало родин спромоглось, не обмежуючи себе ні в чому, витрачати такі суми на щорічне утримання житла. Компанія «Стандарт-Айленд» має вже від цього значний прибуток. Треба визнати, що столиця острова цілком виправдує свою назву.

Попри ці найбагатші родини, на острові є кілька сотень і таких, що задовольняються скромнішими приміщеннями, за які сплачують від ста до двох тисяч франків. Решта населення складається з викладачів, урядовців, крамарів, слуг, чужоземців, приплив яких, проте, незначний, бо вони не користуються правом селитися в місті й взагалі на острові. Адвокатів тут зовсім мало, через що судові процеси відбуваються лише зрідка; ще менше лікарів, внаслідок чого смертність на острові впала до сміховинної цифри. А втім, кожному мешканцеві точно відомо все, що стосується його фізичного стану: силу його м’язів вимірюють динамометри, обсяг легенів — спірометри, биття серця — сфігмометри, нарешті, кількість життьової енергії — магнетометри [43] Зазначені тут медичні апарати існують усі, за винятком останнього. . До того ж у місті немає барів, кав’ярень, шинків — нічого, що сприяло б розвитку алкоголізму. Не траплялося ще жодного випадку дипсоманії, чи, простіше кажучи, щоб нас зрозуміли люди, незнайомі з грецькою мовою, — пиятики. Нагадаємо, до речі, що місто постачає мешканцям електричну енергію, світло, механічну енергію, опалення, повітря стиснене, повітря розріджене, повітря охолоджене, воду, що подається водогоном, а також пропонує послуги пневматичної пошти й телефону. Якщо хто й вмирає на цьому плавучому острові, що систематично уникає шкідливих кліматичних впливів та вміє захиститися від мікробів, то лише тому, що вмирати всім доводиться, але все ж не раніше, ніж сили організму, що доживає до столітнього віку, не вичерпаються до кінця.