Жюль Верн - Плавучий острiв

Себастьян Цорн нагадує про цю обставину Калістусові Менбару, але той їх заспокоює:

— Не турбуйтесь, дорогі друзі… ми ще маємо час… Електропоїзд, що йде вздовж узбережжя, відвезе вас у місто… Вам хотілось обняти поглядом всю цю місцевість, і раніш ніж за годину ви зробите це з вежі обсерваторії.

— Ви нас запевняєте?.. — наполягає віолончеліст,

— Я вас запевняю, що завтра на світанку ви вже будете не там, де тепер!

І вони змушені задовольнитися цією мало переконливою відповіддю. Проте цікавість Фрасколена збуджена до краю — багато більше, ніж у його товаришів. Йому нетерпеливиться швидше опинитись на вершечку тієї вежі, відкіля, як запевняє американець, око сягає аж до обрію щонайменше на сто миль навкруги. Якщо й тоді не пощастить визначити географічне положення цього дивовижного міста, доведеться відмовитись взагалі зробити це будь-коли.

В глибині гавані починається друга лінія електричної залізниці, що йде берегом моря. Поїзд має шість вагонів, їх уже заповнили численні пасажири. Вагони рухає електричний локомотив з акумуляторами в двісті амперів, швидкість його дорівнює п’ятнадцяти-вісімнадцяти кілометрам на годину.

Калістус Менбар садовить членів квартету до вагона, і поїзд рушає одразу, можна подумати, що він тільки їх і очікував.

Місцевість, яку вони бачать тепер перед собою, майже не відрізняється від парку, що лежить між містом і портом. Та сама пласка, старанно оброблена земля. Зелені луки й ниви замість моріжків, от і вся різниця, такі самі грядки, і пашні немає. Саме в цей час штучний дощ з підземних водогонів, рясний і благодатний, поливає ці довгасті прямокутники, накреслені за допомогою мотузка й кутоміра.

Небо, звичайно, ніколи не дозує й не розподіляє вологу з такою математичною точністю й так своєчасно.

Залізнична колія тягнеться берегом, з одного боку море, з другого — ниви й луки. Вагони пробігають такою дорогою чотири-п’ять кілометрів. Потім вони зупиняються: попереду батарея з дванадцяти гармат великого калібру, над входом напис: «Батарея Хвилеріза».

— Гармати, що, набиваються, але ніколи не стріляють за допомогою замка… подібно до механізмів старої Європи! — зауважує Калістус Менбар.

В цьому місці лінія берега круто зламується й утворює гострий ріг, схожий на носову частину судна чи навіть на таран панцерника: об цей ріг розбиваються хвилі, зрошуючи його білою піною і наче розпадаючись навпіл. Вода вирує, безперечно, під тиском сильної течії, бо на морі помітно тільки легке хвилювання, що ще и зменшується в міру того, як сонце схиляється до заходу.

Від цієї зупинки відходить інша лінія залізниці, що йде до центру, а перша й далі в’ється закрутами по узбережжю.

Калістус Менбар переходить із своїми гостями до іншого електропоїзда, оголошуючи, що вони повертаються до міста.

Погуляли доволі. Калістус Менбар витягає годинник-шедевр майстра Сівана з Женеви — годинник, що говорить, годинник-фонограф. Він натискує кнопку, й чутно чітко проказані слова: чотири години тридцять хвилин.

— А ви не забули, що ми маємо піднятись на вежу обсерваторії? — нагадує Фрасколен.

— Забути про це, мої дорогі і вже давні друзі! Та я швидше забув би своє власне ім’я, яке тут досить відоме. Ще чотири милі, і ми опинимося перед чудовою будівлею в кінці Першої авеню, що ділить наше місто на дві частини.

Поїзд рушив. За полями, які все ще зрошує «пообідній», за висловом американця, дощ, знову вимальовується оточений огорожею парк, його галявини, клумби, чагарі.

— Дзиґарі б’ють пів на п’яту. Дві стрілки показують час на велетенському циферблаті, що нагадує годинник лондонського парламенту, так само прикріпленого на чільній стороні чотирикутної вежі.

Біля підніжжя вежі зведені будівлі обсерваторії, що мають різне службове призначення. Над деякими з них підносяться круглі металеві бані, їхні засклені прорізи дають можливість астрономам стежити за рухом зірок. Будівлі оточують центральний двір, що серед нього здіймається велика вежа в сто п’ятдесят футів заввишки. Коли дивитися з горішньої галереї, око може обійняти простір до двадцяти п’яти кілометрів навколо, бо лінію обрію не перетинає жодна височина, ані пагорбки, ані гори.

Калістус Менбар, ведучи за собою своїх гостей, перший увіходить у двері — їх широко відчиняє перед ним швейцар у пишній лівреї. В глибині холу їх очікує кабіна електричного ліфта. Члени квартету зі своїм гідом увіходять до кабіни, і вона плавно піднімається вгору. За сорок п’ять секунд ліфт зупиняється на рівні найвищого помосту вежі.