Жюль Верн - Плавучий острiв

Тепер ця дивовижна морська споруда, вирушивши у свій другий рейс, перетинає Тихий океан. Місяць тому вона покинула бухту Магдалини й попрямувала до тридцять п’ятої паралелі, щоб продовжувати свій маршрут на широті Сандвічевих островів. Вона йшла вздовж каліфорнійського узбережжя, коли Калістусові Менбару, який дістав телефонні повідомлення про те, що Мандрівний квартет виїхав з Сан-Франциско до Сан-Дієго, спало на думку забезпечити себе співробітництвом цих талановитих артистів. Відомо вже, як він вчинив з ними, як привіз на плавучий острів, що зупинився в кількох кабельтових від узбережжя, і як його зрадлива витівка дала можливість меломанам Мільярд-Сіті тішитися камерною музикою.

Таке це дев’яте чудо світу, цей шедевр людського генія, гідний двадцятого століття, на якому гостюють зараз дві скрипки, альт і віолончель. Стандарт-Айленд несе їх все далі в західні частини Тихого океану.

Якщо навіть припустити, що Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес і Пеншіна належали до тих людей, яких нічим не здивуєш, та й то їм важко було б подолати цілком законний вибух люті й непереможне бажання вчепитись Калістусові Менбару в горлянку. Вважати, маючи на це всі підстави, що ступаєш по землі Південної Америки, і раптом опинитися серед океану! Бути певним, що ти за якихось двадцять миль від Сан-Дієго, де чекають завтра твого концерту, й дізнатись несподівано, що пливеш все далі від нього на борту штучного рухливого острова! Правду кажучи, їхнє обурення цілком можна було б пробачити.

Американець, на своє щастя, уникнув першого грізного вибуху. Скориставши з подиву, чи, скоріше, із оціпеніння членів квартету, він непомітно вислизнув з помосту вежі й блискавично спустився ліфтом униз, опинившись таким чином поза межами докорів і гніву під гарячу руч чотирьох парижан.

— Який мерзотник! — кричить віолончеліст.

— Тварюка! — вигукує альт.

— Але… але… дякуючи йому, ми побачили стільки див, — примирливо зауважує перша скрипка…

— Так що, ти йому пробачаєш? — питає друга.

— Жодного виправдання! — проголошує Пеншіна. — І якщо на цьому Стандарт-Айленді є правосуддя, ми доможемося, щоб його покарали, цього янкі-шахрая!

- І якщо тут є кат, ми доможемося, щоб він потрапив на шибеницю! — горлає Себастьян Цорн.

Та, щоб домогтися цього, треба насамперед зійти униз до рівня мешканців Мільярд-Сіті, бо ж поліція неспроможна діяти в повітрі на висоті ста п’ятдесяти футів. Зробити це можна за хвилину, якщо пощастить спуститися. Але кабіна ліфта не піднімається, і немає нічого схожого на сходи. Отже, квартет опинився на вершечку вежі, позбавлений будь-яких зв’язків з рештою людства.

Після перших бурхливих виявів досади й обурення Себастьян Цорн, Пеншіна й Фрасколен, полишивши Івернеса милуватися краєвидами, замовкли й застигли нерухомо. Над ними тріпотить прапор, обвиваючись навколо держалка. І Себастьян Цорн відчуває нестямне бажання перерізати линву і спустити знамено, як то роблять на кораблях, коли визнають себе переможеними. Але товариші зупиняють віолончеліста саме в ту хвилину, коли він піднімає руку з добре нагостреним мисливським ножем: навіщо накликати на себе нову халепу?

— Не будемо робити того, що нам може пошкодити, — каже розсудливий Фрасколен.

— Отже, ти погоджуєшся з нашим становищем? — питає Пеншіна.

— Ні, але не треба його ускладнювати.

— А наші речі… їдуть собі до Сан-Дієго! — «Його високість» з журливим виглядом схрещує на грудях руки.

— А наш завтрашній концерт! — додає Себастьян Цорн.

— Ми його дамо по телефону! — озивається перша скрипка, та цей жарт безсилий вгамувати роздратованого запального віолончеліста.

Нагадаємо, що обсерваторія розташована посеред просторого скверу, яким закінчується Перша авеню. На протилежному кінці цієї головної трикілометрової магістралі, що поділяє Мільярд-Сіті на дві частини, музиканти помічають схожу на палац монументальну будівлю, на якій підноситься легка зграбна вежа. Вони вирішують, що там, напевне, міститься міський муніципалітет, адже в Мільярд-Сіті повинен бути, як і скрізь, мер із своїм штатом. Вони не помилились. Саме в цю мить куранти на вежі починають весело видзвонювати, і на легких хвилях вітерця, що поволі вщухає, ці звуки долинають до обсерваторії.

— Слухай-но! Це в ре мажор, — каже Івернес.

- І на дві чверті, - додає Пеншіна.

Дзиґарі відбивають п’ять ударів.