Василь Бережний - В зоряні світи

Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п’ять — не більше — натрапили б на пошукову групу і екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам’яна товща метрів у двадцять п’ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!

Відчувалася втома, почастішало дихання. «Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…» застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблудили в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б’ються як у гігантському павутинні.

Помітивши, що Михайло втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!

Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і коли б юнак не підхопив її — упала б. Іти вона все-таки не могла. «Іди, іди сам! — гукала вона. — Може, хоч ти врятуєшся!» Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечливо головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто з боку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати, що він п’яний. Михайло хитався. Відстібнув порожній запасний балон, і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслюючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.

Ноги в Мілька налилися свинцем, іти стало важко. В голові туманилось. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. «А хіба ти не така ж пилинка? — шепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…» — «Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків, то я їх пройду!»

Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б’ється його непокірне серце…

Здавалося б, що відправивши пошукову партію, Плугар мусив би хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожною хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга і Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…

Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. «Спущу їм! Це їх врятує!» Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. «Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться». Промовивши «стережіться», Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. «Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились, упавши, то цей балон їх може добити…»

Повернувся в «бібліотеку», перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив між стелажами кам’яних плиток.

Минула година, друга — ніхто не повертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…

Ходячи по «бібліотеці», Іван Макарович запримітив на стіні навпроти дверей виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно підколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася в прозорій кам’яній плівці постать селеніта. «Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…»

Перебирав різноколірні кам’яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?

Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.

І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до «бібліотеки».

— Іване Макаровичу!

— «Вони ще гукають… — з болем подумав професор. — Хіба мені не ясно…»

— Іване Макаровичу!

— Все в порядку!

«Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?» Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!