Василь Бережний - В зоряні світи

Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам’яний жолоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під скафандром покрилися потом. «Не треба гарячкувати, — говорив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зважити, обміркувати…»

Зупинився, обіперся плечем об холодний німий мур. Звичайно, гарячитись не треба, але що ж робити? Раптом його погляд ковзнув по шкалі кисневого балончика. В першу мить він якось і уваги не звернув на показання шкали. А коли глянув на неї вдруге — його неначе жаром обсипало. Кисню залишалось зовсім мало. Якщо стояти тут і роздумувати, то на зворотний шлях його невистачить.

Глибоко зітхнувши, Іван Макаровим рушив назад, угору. Тепер уже часто поглядав на шкалу. Ішов розмірено, намагався вгамувати тривогу, але марно. В уяві поставали такі милі, рідні обличчя, а болючі думки спалахували, неначе блискавки. «Ну, звичайно, вони загинули!.. Не вберіг, не вберіг!»

Діставшись до «бібліотеки» з останніми краплями кисню, Плугар зарядив балон і відразу ж рушив на пошуки… Загорського не пустив.

…Мабуть легше було титану Атланту [6] Атлант (Атлас) — герой грецького міфу, який тримав небосхил. тримати небосхил, ніж Плугареві зносити тяжке горе, що випало на його долю. Але зносив. Неначе скам’янів, ходив зціпивши зуби, але ходив! Скільки разів кидався він на розшуки Ольги і Мілька! Селенітське місто здалося йому кам’яним мішком. Іван Макарович то спускався глибоко вниз, намагаючись відшукати боковий вхід у той колодязь, то повертався до «бібліотеки», щоб наповнити свій кисневий балон. Розпач і туга шматували йому серце. Незабаром, буквально через кілька годин може прибути друга ракета, прилетять його друзі по роботі… Не радісною буде зустріч!

…Народжувався новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довжелезна місячна ніч відступала перед сонячним промінням. Спочатку воно виблискувало на вершинах високих гір, потім поступово спускалося вниз і, зрештою, заливало все більший і більший простір планети. «Серпик» ріс. Ось його північний ріжок черкнувся поваленої «Комети» — великий блискучий ілюмінатор її не то що засяяв — спалахнув! Загорському, який вибрався з «підземелля» на поверхню і самотньо порався біля всюдихода, цього радісного блиску не видно було: адже ракету заступали гори. А от екіпаж другого астроплана, що з величезною швидкістю наближався до Місяця, може й помітив цей гострий блиск!

Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський сидів, підставивши плечі ласкавим сонячним променям, Раптом його ніби штовхнуло, схопився на ноги. В навушниках чувся якийсь шум! Може це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульта рації. В захисних рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто довго возиться з важелями. Нарешті — тріск і уривок фрази:

— …Та…та…ку!

Ще кілька поворотів маленького важелька, і в навушниках зазвучало зовсім чітко:

— Комета, Комета… Ідемо на посадку!

Незабаром Загорський побачив і саму ракету. Наче велике срібне веретено поволі спускалося з чорного неба. З нижнього кінця його вихоплювався золотий сніп. Ось «веретено» сховалося за гірськими шпилями. «Чи вдало сіли?» тенькнуло Миколине серце. Він почав швидко працювати на передатчику.

— Вітаємо з прибуттям, товариші! Наше місцезнаходження…

Зв’язок встановлено. «Комета-2» сіла благополучно поблизу першої ракети. Загорський хотів під’їхати до них всюдиходом, але мотор не працював: мабуть від різкої зміни температури щось у ньому зіпсувалося. Тоді він попросив прибути сюди якомога скоріше.

Нервово походжав біля всюдихода. Здавалося — їх довго немає. А коли вони прибігли — троє дужих, швидких, як вітер, — від хвилювання він не міг вимовити й слова.

— А де ж ваш екіпаж?

— Ходімо, ходімо, не можна гаяти й хвилини! — вигукнув Загорський і першим спустився до входу в тунель. Цього разу він просто стрибнув у глибоке річище. А за ним і прибулі товариші. В тунелі, спускаючись гігантськими сходами до храму, Загорський розповів про нещастя. Ішли не зупиняючись ні на мить. Навіть зотлілі селеніти не звернули на себе їхньої уваги. Вони тут пролежали довгі тисячоліття — почекають і ще, а Ольга та Михайло…

Сходили з яруса на ярус.

Нарешті, «бібліотека». Ось і той злощасний кам’яний люк.

Тепер, коли далека Земля надіслала допомогу, коли поруч були товариші, в серці Івана Макаровича з’явилася надія. Йому хотілось вірити, що Михайла й Ольгу все-таки вдасться врятувати.