Василь Бережний - В зоряні світи

— Може це й так, — замислено промовив Плугар. — Та напевне, що так! Скинувши свої захисні костюми, ми підставили себе під потоки космічного проміння…

— Невже воно проникає сюди? — тривожно спитав Загорський.

— Виходить, проникає. Це зливи часточок величезних енергій, — замислено сказав професор. — До того ж на їх інтенсивність, мабуть, впливає сильне магнітне поле Землі — розганяє до великих швидкостей… Ех, яка злочинна недбалість — не захопити з собою лічильника! — скрушно промовив професор. — Він би нам відразу… А як ти гадаєш, Олю, в наших зорових центрах сталися непоправні зміни?

— Що ви, тату! Ви будете бачити, обов’язково! Причину, я думаю, ми вже усунули…

— Та ще для певності перебазуємося углиб… Головне — не втратити надію.

Плугар вирішив одразу збиратися в подорож углиб планети. Наказав узяти з собою воду, провізію та апаратуру для добування кисню. Зробили з усього три великі тюки. Нести мали чоловіки. Ользі припала роль провідника. Вона ж, хоч і з великими труднощами, розібрала кесони, щоб відкрити шлях.

Дік залишився в своєму лігві, йому виділили достатню кількість всього необхідного. Коли чоловіки підняли й поклали собі на плечі тюки, Оля спитала:

— А як же шахи, лишаються для Діка?

— Ні, ні, — гукнув Іван Макарович, — візьми їх! Ми ще дограємо партію. Правда, Миколо?

— Це залежить бід Ольги… — невесело сказав Загорський.

— Значить, буде все в порядку! — промовила дівчина якомога бадьоріше. Тримаючи під рукою шахи, повела їх по залитому світлом тунелю.

Там, на поверхні Місяця, була холодна ніч, а в ярусах глибинного міста сяяв непогасний день.

Кілька годин спускалися наші мандрівники з «поверха» на «поверх». Перехід зовсім не втомливий для м’язів, але нерви були весь час у напрузі, і саме це стомлювало. Які ще несподіванки чекають їх у цьому дивовижному місті?

Поки що нічого нового Ольга не помітила: понад тунелем тяглися такі самі приміщення, як і в районі храму; в них може і є щось інакше, та розглядати було ніколи.

В кількох місцях натрапили на обвали — із тунельного склепіння повипадало каміння, великі кучугури його перепиняли шлях. Але освітлювальна система була, на щастя, неушкоджена, і Ольга вела батька, Загорського та Мілька все далі й далі. Спочатку спускалися східцями, а потім вони потрапили в такий тунель, що великими закрутами вів, здавалося, до самісінького центра планети.

Нарешті Іван Макарович наказав зупинитись.

— Гадаю, що досить. Ми вже на великій глибині… Хлопці не заперечували.

Ольга облюбувала простору залу.

— Ого, та тут цілі штабелі якихось кам’яних плиток! — вигукнула вона. — Буде з чого добувати кисень. Та кладіть уже свої тюки.

Вона старалася говорити так, ніби нічого особливого й не сталося, хоча тривога наповнювала її душу, як наповнюють зимове небо колючі зорі.

— Щодо плиток, то ти не поспішай, — обізвався Плугар, обережно опускаючи свій тюк на підлогу, встелену шаром м’якого пилу. — Вони що — спеціально оброблені? Складені в якомусь порядку?

— Так, тату! Вони складені, неначе в стелажі…

— Може це селенітська бібліотека? — обізвався Загорський. Він стояв біля своєї ноші, безпорадно опустивши руки.

— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович, — може бібліотека, може архів документів. Ану дай, Олю.

Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєфних виступів чи заглибин.

— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович.

Ольга витерла, придивилась.

— Вони різноколірні. Якась мозаїка кольорових плям…

— Штучна?

— Ні, наче природна.

— Ну добре, розберемося потім. Але для кисню доведеться шукати каміння деінде. Давайте розташовуватись.

Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.

— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилосос! — жартувала вона.

Увесь час допомагаючи розв’язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку може в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.

Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних, щоб спали не менше двадцяти годин підряд.

За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення повітрям, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почала видобувати «атмосферу».