Микола Трублаїні - Глибинний шлях

— І енергії перетворювати свою фантазію в дійсність, — зауважив Шелемеха».

Проект Тараса Чутя, учня середньої школи, побудувати тунель у вигляді хорди між двома крапками на земній кулі — нездійсненний. Проте він у чомусь збігається з уже існуючим проектом, який реалізує той же задум іншим способом.

І цим письменник немовби пояснює значення свого твору. Мовляв, це той же химерний, практично нездійсненний витвір людини не спеціаліста. Проте, можливо, він, як і проект талановитого учня, наштовхне кого слід на шляхи до реалізації тих прекрасних задумів, що притаманні не одному Тарасові Чутю, хлопчині, який мріє не лише побудувати тунелі, щоб зв’язати всі найвіддаленіші закутки нашої країни, а також «перетворити Арктику і приарктичні простори на вулики, де ячейками будуть підземні тропічні сади, прокопатися до центра землі, розшукати всі геологічні багатства нашої планети, зібрати заховані у глибинах всі пам’ятки старовини…»

Подумайте про це, а головне — думайте над тим, як реалізувати величні заміри мільйонів радянських людей і нашої творчо наснаженої молоді, що мріє побудувати нові Дніпрельстани в десятки разів потужніші, ніж той, що побудовано, використати проміння штучного сонця, щоб скрізь, навіть під землею, квітували сади, винайти нові метали для нової найпотужнішої і найкращої в світі техніки. Прокласти нові шляхи, конче потрібні для широких просторів нашої країни. Думайте над цим, бо нового розквіту, нової техніки вимагає Батьківщина, її міць і обороноспроможність!

Така настанова твору, така, здається нам, його цілеспрямованість, такий задум.

Паралельно розвивається і інша тема, зв’язана з проблемами нових методів лікування злоякісних опухів. Ця тема дещо переплітається із сюжетом твору, проте не має самостійного значення і використана автором тільки для того, щоб створити романтичний конфлікт між основними дійовими особами твору: Макаренко — Ліда — Барабаш, і на цьому матеріалі показати благородність характерів наших передових радянських людей, ідеальне ставлення до жінки, здатність поступатися особистими інтересами в ім’я високого почуття дружби.

Як же реалізовано задум засобами художнього слова?

Насамперед цим своїм твором Трублаїні ще раз довів, що він блискучий майстер пригодницького сюжету. Події розвиваються динамічно. Роман зацікавлює одразу і з захопленням читається до кінця. Як і в попередніх творах автора, так і тут багато пізнавального матеріалу. Окремі розділи, особливо в другій і третій частинах, написано з великою майстерністю, в них багато по-справжньому цікавої вигадки. І це стосується насамперед таких розділів: «Підземна Ангара», «Підземні сади», «Шахта № 925», «Повідь під землею», «У Північній штольні», «Світло гасне», «Поїзд Тихоокеанськ — Москва» та інші.

Проте, можливо, саме те, що Трублаїні вперше виступає в цьому жанрі, роман позначено рядом недоліків, яких немає в його кращих попередніх роботах, зокрема в повістях «Лахтак», «Шхуна «Колумб». В цих творах поряд з цікавою вигадкою, гострим сюжетом автор повноцінно малював образи людей. У «Глибинному шляху», захоплений, певне, фантастикою, Трублаїні не приділив належної уваги різьбленню живих, повнокровних характерів. Позитивні герої в значній частині схематичні, кожен з них, крім прізвища, ім’я та по батькові, має ще лише одну якусь прикмету: професор Довгалюк — чудакуватий фантаст, Макаренко-неймовірно трудолюбивий іі відлюдний, лікар Барабаш — маніякально закоханий. А Кайдаш, від особи якого ведеться розповідь, справляє враження людини поверхової; він позбавлений риси, притаманної кожній радянській людині, — пильності.

Правда, вчинки героїв говорять за те, що вони далеко цікавіші, різнобарвніші і виходять за рамки тих однобоких характеристик, які їм дає автор. Так, письменник рекомендує Барабаша як такого, що в світі для нього немає нічого більше, крім кохання до Ліди. Все підкорене цьому: життя лікаря, його робота, мрії… А наспразді Барабаш живе повноцінно, громадськими інтересами, любить свою роботу, яку провадить не ради однієї Ліди, а ради блага всього народу, любить свою Батьківщину. Він в перші ж дні війни їде на фронт, дарма що Ліда в цей час лежить в лікарні. І робить це, звісно, не лише для того, щоб там, на фронті, при нагоді подати допомогу майбутньому чоловікові Ліди — Ярославу Макаренкові.

Досить цікаво розроблено портрет ворога — Догадова. Хитрий і жорстокий, прихований маскою радянського інтелігента, він, природно, вводить в оману читача. Читач навіть схильний до того, щоб симпатизувати Догадову, який майже героїчно рятує людей під час аварії у підземеллі. І тільки тоді, коли машкару з ворога зірвано, читачі бачать хижацькі зуби вовка в овечій шкурі. Шкода, що вся та частина твору, де діють Догадов, Черепашкін, а також слідчий Томазян, слаба. Тут багато детективу, наївного, місцями нелогічного. Так, Догадов викидає Тараса Чутя з поїзда. Для чого? На це майже неможливо відповісти. До того ж він підсовує хлопцеві чужий паспорт. Знову питання — навіщо він це робить? Адже знайдений з убитого чи пораненого Тараса паспорт Маковського може дати можливість встановити злочин, бо Маковський, у якого викрадено цей паспорт, знає Догадова.