Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

— А про що я мушу розповісти? — вже задерикувато спитала вона саме Сокола.

— Ну… про геологічні періоди, чи що.

Галя набрала повні груди повітря і хутко заговорила:

— Історію Землі поділяють на два часи: догеологічний — це неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, — і геологічний. Цей останній поділяється на ери, а ери на періоди. Періоди — на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин і рослин. Наші знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з першого її періоду — кембрійського. За ним ішли девонський, кам’яновугільний і пермський періоди цієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. її періоди — третинний і четвертинний. Все!

Вона спинилася, захекавшись, наче після доброї пробіжки на сто метрів. Сокіл демонстративно зааплодував:

— Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хіба не зразкове знання теми? Стисло, конкретно і без помилок. А тепер можу дещо додати і я. Між іншим, це, зокрема, може бути корисним і для Вана.

Ван Лун виразно пихкнув люлькою.

— Ні, я зовсім про інше, — мирно пояснив Сокіл. — Я про свої думки. Ви прекрасно знаєте, Ван, що Венера настільки молодша від Землі, що там тепер мусить проходити ера, подібна до земної мезозойської. Чому це так — цілком ясно. Всі спостереження, які провадилися досі з метою вивчити атмосферу Венери, показали, що наша сусідка завжди огорнена суцільною пеленою густих хмар — від полюса до полюса. Це свідчить про бурхливе паростворення на її поверхні. Далі, останні дослідження складу її атмосфери показали дуже своєрідну картину. Я нагадаю вам про це, Миколо Петровичу, це я про нашу бесіду з Акімовим, пам’ятаєте?

— Звичайно, — підтвердив Риндін. — Професор Московського університету.

— Саме так. Я прочитаю вам висновки цього солідного вченого. Я тоді записав їх. Ось вони.

Сокіл перегорнув кілька сторінок своєї записної книжки і прочитав уголос:

— «Незвичайно щільна атмосфера Венери помітна, як відомо, у формі обідочка в період проходження планети по сонячному диску. Я порівнював темні лінії в спектрі Венери з лініями вуглекислого газу в лабораторії. І змушений констатувати, що обидва ряди ліній майже збіглися. Таким чином, можна твердити, що в атмосфері Венери дуже багато вуглекислоти. Без побоювань помилитися, я вважаю, що в повітрі Венери вуглекислого газу майже в десять тисяч разів більше, ніж в атмосфері Землі. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню…» Ну, далі йдуть деякі спеціальні висновки. Проте і прочитаного цілком досить.

— Так, вважаю, досить, — серйозно погодився Ван Лун. — В десять тисяч разів більше? Цікавлюсь: чим же дихають там ваші археоптерикси і бронтозаври?

— Все це доведеться з’ясувати саме нам, — тихо вимовив Риндін.

— Важкувато нам доведеться на Венері, — сказала стурбовано Галя.

— Ми маємо скафандри. Це буде, звичайно, важкувато, але що ж поробиш? А може статися, ці припущення виявляться і перебільшеними.

— От, от ми все це і перевіримо, — заговорив знову Сокіл. — Але я особисто надаю вирішального значення твердженням професора Акімова. Це виключно серйозний науковий працівник. Ви пам’ятаєте, Миколо Петровичу, як він спеціально прийшов до нас, щоб розказати про наслідки своїх спостережень і попередити нас?.. Так от, хай Акімов навіть дещо перебільшує, хай на Венері не так багато вуглекислоти, як вважає він. Все одно, цього також цілком досить для моїх висновків. Будь ласка, Миколо Петровичу, ось об’єктивні дані про умови життя на Венері. Виключна вологість атмосфери, суцільні хмари, середня температура досить стала і без великих коливань, приблизно близько 40 градусів вище нуля, значно збільшений процент вмісту вуглекислоти в атмосфері. Все це свідчить про те, що на Венері нині продовжується не тільки мезозойська ера взагалі, але навіть точніше — юрський її період.

— А поправки на самобутність і своєрідність розвитку форм життя на Венері? — запитливо зауважив Риндін, який слухав Сокола з великою цікавістю.

— Втім, Миколо Петровичу, адже ж це само собою мається на увазі, — трохи ображено відповів Сокіл. — Я просто вживаю звичні для нас терміни.

Галина Рижко захоплено слухала геолога. Перед її очима, що враз заблищали, вже виникали дивні, розкішні картини життя на Венері. Буйні ліси невиданих рослин — гігантських пальм, папороті, примхливих хвойних дерев… і серед цих хащ — неймовірні напівфантастичні страховища, потвори, які так вражали її уяву ще в дитинстві, на сторінках підручників і популярних книжок з геології… Брр!.. і страшно, і неймовірно цікаво!