Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

Так чи інакше, але досі ніхто з учасників експедиції не помічав ніяких змін, не відчував ніякого впливу космічного проміння на свій організм, хоч астроплан давно вже перебував у міжпланетному просторі.

Сокіл наполегливо провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрям потоків космічного випромінювання. Він працював із складними приладами, і Галя Рижко з повагою поглядала на їх циферблати. Чутливі стрілки, здригаючись, відзначали інтенсивність космічного проміння, яке пронизувало весь астроплан. Інші прилади дозволяли встановити напрям, за яким проміння поширювалося у Всесвіті. Справа була в тому, що чимало вчених взагалі заперечували думку про якийсь переважний напрям потоків цього проміння. Дослідження Сокола мали за мету перевірити всі такі догадки і встановити істину.

Нікого, крім Риндіна, Сокіл не знайомив з наслідками своїх спостережень і висновками. Тільки Микола Петрович, керівник експедиції, мав право коли завгодно підходити до Вадима під час його роботи і переглядати розрахунки і записи. Одного разу Галина Рижко випадково почула коротку розмову:

— Чи певні ви, що головний потік іде саме з боку крабовидної туманності Тельця? — запитував стурбованим тоном Риндін.

Сокіл відповів, дещо вагаючись:

— Поки що всі дані говорять саме так, Миколо Петровичу. Але ось півгодини тому гамма-прилад показав, що напрям змінився на шість градусів. Може статися, якраз у цей час пости керування відхилили курс ракети?

— Сумніваюсь. Вони попередили б мене або принаймні сповістили б про це потім. Треба перевірити. Цікавіше за все, що в такому разі головний напрям космічного проміння збігається з одним з головних потоків радіовипромінювання. Ви пам’ятаєте, їх три, такі потоки: від дзети Тельця, від «наднової» зірки в сузір’ї Кассіопеї і від тієї точки в сузір’ї Лебедя, де, як твердять, зіткнулися дві галактики. Перевіряйте, перевіряйте, Вадиме! Це надзвичайно важливо. Невже центри виявляться спільними і для космічного проміння, і для радіовипромінювання?..

І Риндін повернувся до себе в навігаторську рубку, а Сокіл з головою занурився в свої розрахунки.

Галя Рижко зрозуміла в усій цій розмові мало що. Тут було страшенно багато темного й незрозумілого, в цій заплутаній астрономії! З часом вона безумовно зрозуміє все, цього Галя була певна. І якщо б вона не вирішила ні про що не запитувати Вадима Сергійовича, доки він не перестане офіціальничати, — звісно, можна було б дуже швидко довідатися, в чому тут річ. Але Сокіл мовчав — чи то від збентеження, чи чомусь ще… А сама Галя починати не могла: тут уже було питання самолюбства!

Більш за все подобалося Галі допомагати Ван Лунові. Щодо готування їжі і господарських справ, то все це Галя, як ми пам’ятаємо, взяла в свої руки з першого ж таки дня. До речі, Ван Лун аж ніяк не заперечував. У нього лишалося чимало діла. Крім обов’язків штурмана, про які ми вже говорили, він стежив за роботою численних приладів, що автоматично очищували повітря в астроплані, видаляли з нього вуглекислоту, додавали свіжого кисню і регулювали вологість повітря. Схвально поглядаючи на Галю, яка допомагала йому, Ван Лун промовляв:

— Дуже, дуже добре, дівчино! Ще трохи — і Микола Петрович, вважаю, дозволить передати вам все господарство. Шанобливо прошу — придивляйтеся, вивчайте. Воно взагалі дуже інтересно.

Втім, Галині Рижко здавалося неймовірно цікавим буквально все. Микола Петрович заохочував інтерес дівчини до справ експедиції. Посміюючись, він казав:

— Ви, Галю, можете принести нам велику користь. Навіть не нам, а всій науці. Подумайте тільки: все, що ви візьмете на себе, розвантажить Ван Луна і Вадима. У них залишиться більше часу для головних справ. А від цього, безумовно, виграє наука. Звичайно, тут, як і всюди, треба знати міру. Якщо, наприклад, забрати надто багато обов’язків у Ван Луна, то він почне витрачати весь час на тренувальну стрільбу. А це для науки, гм, не найкорисніше.

— Вважаю скромно: все ж таки корисніше, ніж ліричні вправи для геолога, — ущипливо відповів Ван Лун, покосившися в бік Сокола.

Діло відбувалося під час обіду. Сокіл, мабуть, не розчув фрази Ван Луна, занурений у власні думки. Інакше він обов’язково відповів би аналогічною шпилькою на адресу Вана. Такими вже були звичні стосунки двох друзів.

На загальне здивування Сокіл раптом палко заявив, немовби підбиваючи підсумок своїм міркуванням:

— Археоптерикс мусить бути! Неодмінно мусить бути.