Генрi Лайон Олдi - Де батько твій, Адаме?

А тут, за товстенними дверима-фортифікацією — уламок старого світу. Нехай навіть не уламок — ілюзія. Фантом. Голограма. Але саме зараз все навколо здається сьогоденням і, більш того, єдино можливим. Інше поза цими стінами — сон, марення, і лише тут — реальність, дана людині у відчуттях. Шум голосів, сміх, переливи майже забутих мобільників…

Кирило допив текілу (уміють, ацтеки, молодці!). Розплатився — і рушив через бар, повз столики і голоси, розсовуючи завіси сизого диму. У голові промайнуло: «Якщо тут так накурено, то що ж коїться в курилці?!» Як не дивно, побоювання не справдилися. Накурено в наступному залі було незрівнянно менше, ніж у барі. Кирило вибрав столик у кутку. Попільничка, зручне крісло, стосик журналів — чи багато треба людині, щоб викурити хорошу сигарету, зібратися з думками, або, навпаки, прогнати ці думки геть?

— …з народжуваністю?

— Але ж це загальна тенденція…

Розмовляли двоє за сусіднім столиком. Один, ставний брюнет років сорока п’яти, палив сигару, ліниво пускаючи дим кільцями. Його співрозмовник, блондин спортивного вигляду, нервово терзав вже третю підряд сигарету.

— …Скорочується?! Казимир, побійтеся Бога! Та вона впала практично до нуля! Подивіться статистичні звіти в мережі!

— Дорогий мій Володенько, не перебільшуйте. І не ставтеся до цього так серйозно. Адже відомо: є брехня, велика брехня і статистика.

— Та нехай вони удвічі згущують фарби! Втричі! Вчетверо! Це все одно — катастрофа! Розумієте?!

Брюнет саркастично посміхнувся:

— Володенько, милий… Ну чому тоді ніхто не б’є на сполох, окрім вас?

— Б’ють! У рейку вони б’ють! У било… Казимир, нас ніхто не чує. Люди оглухли. А в Азії танцюють від радості: нарешті демографічна криза закінчилася, можна зітхнути спокійно. Ідіоти… Це не криза, це повні дрова! Якщо тенденція протримається — два-три десятки років, і Людство тихо вимре. Як динозаври.

— Тим не менше, ви перебільшуєте…

— Казимире! Я вас благаю! Розплющіть очі, роззирніться на всі боки! — блондин почервонів, бризнув слиною. — Багато ви бачили останнім часом на вулицях маленьких дітей? Зовсім малюків? Нумо, пригадайте!

На обличчя брюнета набігла тінь. Він задумливо струсив попіл з сигари:

— Мабуть, ви частково маєте рацію. Я особливо не звертав уваги, але зараз намагаюся пригадати…

— От власне! Намагаєтеся — і не можете! Ви забули, як виглядають немовлята! Знаєте, що в місті закрилося більше половини дитячих садів? Це вже не статистика — це факти, в яких ви можете переконатися самі! Діти просто не народжуються. Без жодних на те причин. Батьки здорові, хочуть мати дитину, а лікарі розводять руками або лепечуть якусь нісенітницю. Ми з дружиною…

Блондин раптом обірвав фразу на півслові. Безнадійно махнув рукою; низько схилився над столиком, гасячи в попільничці черговий недопалок.

— Хочете ще горілки? Я принесу. Ні? А я вип’ю.

Коли той проходив повз столик, Кирило на мить зустрівся з ним очима, поспішивши відвести погляд. Стало ніяково. Сухі очі блондина сочилися майже фізичним болем. Цей чоловік хотів бути батьком, але встиг зрозуміти: надії не залишилося. Як у багатьох інших — здорових, молодих, закоханих один в одного людей. Як до недавнього часу думав і Кирило, прокидаючись серед ночі і виявляючи, що Ванда тихо плаче в подушку. Хотілося вовком завити на місяць, але вити було не можна, тому що… тому. І натомість він починав утішати дружину, гладити по голові, як маленьку дівчинку, шепотіти різні заспокійливі нісенітниці — і Ванда нарешті заспокоювалася, засинала, а він виходив на кухню і довго палив, дуріючи від диму, не в силах зупинитися…

Але на початку літа все змінилося. Тести нарешті підтвердили: Ванда вагітна! У них буде дитина! Син, обов’язково син, чомусь вирішив Кирило. У них буде син, і все буде добре, і…

А у блондина — не буде.

«Рядовий Сич! Припинити! Єсть, сер…» Так, безглуздо. Так, їм з Вандою просто пощастило. Але… Вже не вперше накочувалось гостре відчуття провини. За самотнє щастя. Але ж інші не звинувачують себе в тому, що якийсь журналіст волею природи виявився сейфом ?! Так чому ж він повинен соромитися?!

Чому?!

Кирило докурив сигарету і, прагнучи виглядати безтурботним, попрямував до виходу.

Дискусійний зал тієї миті використовувався за призначенням. Точніше, майже за призначенням. Бо дійство, що відбувалося у цих стінах, дискусією можна було назвати лише з деякою натяжкою.

Пророк був вульгарний.