Генрi Лайон Олдi - Де батько твій, Адаме?

— Сука! Сучара! Шпигун! Подсила!..

Пророк несамовито вищав недорізаною свинею. Обличчя його почервоніло, налилося кров’ю, руки тряслися.

— Аж вірно, Стьопо. Козачок засланий…

Збоку до Кирила підступив замірок у футболці й спортивних штанях. Втім, малий зріст і худорба компенсувалися аурою злості, випромінюваною людиною. Голена голова, перенісся, неправильно зрощене після перелому, на щоках — сиза щетина. І білі, немов мармурові, кісточки стиснутих кулаків.

«Рядовий Сич? Влипнули?!»

«Так точно, сер!..»

— Попався, гад?

Замаху Кирило не побачив. Він взагалі нічого не побачив. Просто під ребрами вибухнула граната. Було дуже боляче. Проте друга граната зволікала з вибухом. Коли нарешті вдалося розігнутися, з’ясувалося: друг дитинства Мішель обхопив замірка ззаду, міцно притиснувши руки до тіла, і щось гаряче шепоче забіяці у вухо. Замірок слухав, розслабившись. Відчувалося: схотів би вирватися — вирветься. Не втримає Мишко. Хваткою не утримає. Силою не утримає. Зате словами…

— Подуріли, козли?! Це ж Кирюха Сич, мій однокурсник! Сейф ! Журналіст! Я ручаюся! Ясно?! Що, Стьопо, знову нажрався?! Ну, козли… дури рогаті…

— Сам ти козел, Савельєв…

— Гаразд, погарячкували…

— Вибач, Сич, — замірок легко вислизнув з обіймів Мішеля. Простягнув Кирилові руку: вузьку, дерев’яну. — Винен. У мене від Стьопки дах летить… Пішли, мирову вип’ємо? Я пригощаю. Або вмаж мені разок, рахунок зрівняти.

Напевно, слід було мовчки піти геть і ніколи не повертатися в «Ящик пандори». Але Кирило натомість посміхнувся жилавому, відповівши потиском руки.

— Все нормально. Буває. Кирило.

— Петрович. Ну як, вмажеш?

— Іншим разом. Ходім мирову пити, Петрович. Умовив.

А потім Кирило, добряче напідпитку, повертався додому нічними вулицями. Думаючи, що, власне, «Ящик…» не для нього. Чи багато спільного у журналіста Сича з тим же Петровичем, відставним кулачним бійцем «без правил»? З Пророком-Степаном? Зі старенькими-пенсіонерами, з блондином, якому душа болить за Людство?

Брехати самому собі було приємно. Особливо напідпитку. Знаючи, що ти прийдеш в «Ящик пандори» іще раз. І ще. Бо там збираються твої брати. Сейфи . Там співрозмовнику дивляться в очі. Там спілкуються тільки з тобою, і більше ні з ким. Навіть коли б’ють морду — б’ють тобі. Тільки тобі. Тобі одному. І б’є — один. Цілком.

Кирило зупинився, притулився до ліхтаря й почав реготати.

Довго.

Щасливо.

Наполохавши гулящих кішок.

За сейфовими дверима клубу він знову відчув «ефект присутності», якої, виявляється, так бракувало йому останнім часом.

…телефон і телевізор.

Я борюся з бажанням зняти трубку або включити «ящик». Так п’яниця дивиться на недопиту вчора пляшку: ранкове похмілля приносить сором, бажання зав’язати, але поклик отрути сильніший. Нікому з них більше не потрібні ці смішні іграшки. Їм, більшості. Але вони зберегли іграшки для нас. Телефон працює, щоб сейфи могли зв’язатися один з одним. По телевізору регулярно йдуть два… ні, три канали, і ще щось із супутника. Щоб сейфи були в курсі останніх новин. Все це нагадує мотлох любої бабусі, який не викидають і навіть пересипають нафталіном — ось старенька загнеться, тоді й викинемо, заздалегідь поплакавши над могилою. Щиро, з почуттям.

Щось я злий сьогодні. Це погано.

Треба добрішати.

Вони всі добрі. Співчутливі. Товариські. Хай йому біс, вони навіть розмовляють в нашій присутності! Завжди. Вголос. Хоча самі не дуже-то потребують усної мови… Я чудово пам’ятаю день, коли доброта й співчутливість зробили якісний стрибок. І смерть улюбленої бабусі- сейфа зробилася удвічі зворушливою, удесятеро сумнішою, бо більшість, різко зрісши у розмірах, раптом виразно зрозуміла: «Нас-бо не торкнеться…» Точніше, торкнеться, але легенько, мимохідь. Не боляче. Безпечно. Єдино справедливий цар, Смерть перестала бути неупередженою. Для більшості вона взагалі чи не перестала — бути. Сталева коса, як і раніше гостра для небагатьох, зробилася повітряним поцілунком, усмішкою клоуна, місяцем в небі…

Вони добрі, тому що відчувають перед нами вину.

Я пам’ятаю день, коли це зачепило особисто мене. Вперше, проте з розмаху. Криві, плутані рядки біжать помережаною клітинками пустелею: повтори, невдалі звороти, суєта болю, виплюснутого гноєм із запаленої рани. Не люблю осоружні порівняння. Не люблю банальності, якою просякнутий увесь четвертий зошит — наскрізь. Цинізму не люблю. А де подітися? Довіритися паперу, беззвучно висловитися — і те було важко. Де вже тут повертатися, правити, вносити корективи…